Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

дому. Почнеться важкий процес поділу майна. Потім він одружиться з Лалі, а та народить дитину, тому що Лалі думає так само, як і Віра. Через кілька років Гурам буде ситий нею по горло і знову почнуться конфлікти. І виникне нова Лалі, яка знову поставить його перед вибором. Коло ще раз замкнеться. Різниця між цими двома ланцюгами буде в тому, що Гурамові додасться віку. Тому, Гураме, ти повинен добре подумати над тим, чи йти тобі з дому!»

— Байдуже хто, — сказав він тихо після невеличкої паузи.

Віра, яка мовчала в обіймах чоловіка, ніби чекала дозволу. Вона ще раз звела курок і дулом пістолета почала шукати жертву: — Ану-ка бєзбожнікі, прочтітє молітву!

— Пощадітє…

— Ми нє віновати…

— Пріказ у нас бил…

— Ми же нє зналі, что у вашєго туалєта нєт двєрєй.

За кілька секунд до страти давайте проглянемо резюме «гостей».

Резюме

Перший пілот, Нікіфоров Анатолій Георгійович — людина висоти, людина смутку, людина живопису вісімнадцятого сторіччя. Він мав неймовірно важке дитинство. Мати здала Анатолія до дитячого будинку. Він пройшов інтернат, приниження в школі та вечірньому училищі, проте армія виправила його. В російській армії завжди раді були таким чутливим людям. Потім він створив сім’ю і має тепер дружину, дочку й матір. Мати з’явилася тому, що він знайшов її в будинку для пристарілих і привів додому. Вона воліла, щоб син не доглядав за нею, та Анатолій Георгійович виявився м’якою людиною. На жаль, він не розуміє, що чим більше він піклується про матір, тим більше наближає її до смерті. Мати тяжко хвора, не так від старості, як від сорому. Та повернімося до самого пілота.

Нікіфоров Анатолій Георгійович уже шість років як вийшов на пенсію. Живе у Смоленську. Біля міста має невеличку ділянку. На цій землі він вирощує кабачки та помідори. Для офіцера на пенсії вийти вранці на ділянку — велика втіха.

— Коли я далеко від дому, в дорозі завжди згадую улюблену подушку, унітаз, де я почуваюсь як увімкнений телевізор. Вам це може здатися дивним, але це так. А ще згадую кілометри, які я вже пролетів.

Третього серпня дві тисячі восьмого року, після того, як він зірвав два помідори і скопав землю довкола кабачків, спецрейсом його перевезли до Дагестану, всадовили за штурвал винищувача і сказали: тут і тут зробіть це і це, і ось тепер у цьому красивому селі грузинського регіону Тіанеті він чекає смерті.

Чи шкодує він? Солдат завжди готовий до смерті, та він жалкує, що не встигне на похорон матері. Він розуміє, що за матір’ю не доглянуть ані його дружина, ані тим більше дочка. Мабуть, знову здадуть до будинку пристарілих. Шкода, що Анатолій не розуміє, що мамі це більше піде на користь, ніж зашкодить. Ех, та нічого.

Хто є другим пілотом? Це — Асименко Дмитро Юрійович. Чоловік родини, чоловік замученої мо­лодості, чоловік випивки. Маленький Діма наро­дився в підмосковному селі Мухі й до трьох років ріс там. Батько служив у Радянській Армії — в Азербайджані, Казахстані та Киргизстані. Постійна зміна місця проживання була болючою для Діми. Часто доводилось полишати друзів через батькові переїзди. Тому він вирішив стати пілотом, щоб пролітати над будинками друзів і махати їм рукою. Авіація стала покликанням для Діми. Асименко старанно служить батьківщині. Та кожна мрія має кінець. Дмитро Юрійович скоро вийде на пенсію. Зараз він служить на військовій базі в Махачкалі. Там само, у військовому містечку, живе його роди­на — дру­жина та дві доньки. Дмитро Юрійович — зразко­вий чоловік та батько. Хоча алкоголь є його слабким місцем, він ніколи не йде додому напідпитку. Має за правило: не показуватися п’яним перед штурвалом літака та родиною. Якщо взяти до уваги, що він або за штурвалом, або виховує дітей, ніхто не знає, коли він встигає випити. І все ж таки колеги рідко бачать його тверезим. Коли він п’є, то робиться добрим, веселим і щасливим. Вважає, що йому пощастило з дружиною. На авіаційній базі в Махачкалі його родину вважають зразковою. Дружина — бухгалтер і працює у частині. Вони все ще кохають одне одного так, як у день весілля. З першого серпня дві тисячі восьмого року діти поводились так, неначе здогадувались, що це останні дні, проведені з батьком. Дружина також була сумною та особливо ніжною.

Третього серпня авіаційну базу Махачкали перевели на казармений стан. Після того дружина Валя, дванадцятирічна Ліда та восьмирічна Свєта батька не бачили. Повернеться чи ні додому Дмитро, залежить лише від Віри та Гурама.

Третій пілот, Суркатов Борис Іванович, він же Боря. Людина довговічності, людина ініціативи, людина спорту. Народився в селі Аніпольськ Калузького району. Батько Борі — відомий баскетболіст, дворазовий чемпіон Радянського Союзу Іван Суркатов. Грав за «Крилья Совєтов». Мати ж — домогосподарка.

Майбутнього авіатора вабив спорт, та, зваживши на настійливе батьківське прохання, він обрав військову справу і, між іншим, ніколи про це не жалкував. Боря — сорокачотирирічний білявий чоловік, високий на зріст, з блакитними очима. Мрія жінок бальзаківського віку. Байдужим до жінок Борис Іванович не був ніколи. Тричі був одруженим і має чотирьох дітей. Військові завжди мали успіх серед представниць слабкої статі. Наразі він розлучився втретє і думає повернутись до другої дружини. Його дитяче серце схильне до любовних пригод. Борис Іванович галантний, вміє поводитися з жінками і, що головне, верткий, мов гієна. Коли він прагне справити враження на співрозмовників, його авіаційні пригоди та погони підполковника так само ефективно вражають ціль, як бомби, скинуті одним натисканням кнопки. Він вірить у власний успіх, тому він веселий і комунікабельний.