Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Тут скинули бомбу.

— А в Україні вибухнув Чорнобиль, — сказала Марина.

Ми сиділи на лавках крихітних амфітеатрів саду каміння, і Дмитро намагався пояснити:

— Вони (японці) вважають, ніби народжуються для того, щоб розібратися в собі. Життя — як зупинка на шляху між «сьогоденням», яке вже було, і «сьогоденням», яке прийде…

— І про це розмірковують, дивлячись на ці каменюки? — запитала Марина.

— І на них теж…

— Дивно… — і вона відразу ж утратила будь-яку цікавість до філософії.

Ми побували на святі мертвих ляльок у парку — дивилися на багаття, складене з дитячих іграшок, і на дітей, які стояли навколо нього.

— Вони спалюють ляльок, заявляючи тим про своє дорослішання.

— Тоді я мала б спалити свою першу ляльку, коли мені було три роки…

На святі самураїв, обов’язковому для кожного туриста, який себе поважає, Мариночку переодягнули в одноразове кімоно й, забіливши їй обличчя, її сфотографувала команда одягнених у жовте японців. А потім виготовили цілий набір дрібничок: кавове горня з її зображенням, підробку під розписаний тушшю шовк і футболку з нею ж, з Мариною-японочкою. І повний альбом фотографій із підставленими як тло Фудзі й сакурою.

— То ви їздили дивитися на сакуру? — запитала Маринка.

— Раз чи двічі, — відповів я.

Ми робили це лише раз, прихопивши стільки їжі й горілки, що змогли зібрати навколо себе чоловік сто японців, перетворивши їхнє свято «споглядання вишневого світла» на повне сороміцьких пісень і бійок народне гуляння.

— Вони не вміють веселитися, — сказав тоді Сашко.

Та й хіба можна було японцям веселитися нарівні з ним, якщо склянка горілки для них майже завжди була смертельною дозою? Причому смертельною в буквальному значенні. Без перебільшень.

15 січня — День повноліття (Сейдзін-но хі). Цього дня вітають юнаків і дівчат, які досягли двадцятилітнього віку. Їм роблять пам’ятні подарунки. Після офіційної церемонії в залах громадських центрів чи культурних установ молоді люди у святковому вбранні відвідують найближчі храми.

5 травня — День дітей.

Ми з’їздили в Токіо, поблукавши в юрбі серед нічних хмарочосів і провівши два дні в Дісней-ленді.

Ми побували на морі (осінні хвилі й чоловіки в косинках — збирачі хмизу: «Звідси приходять цунамі») та на святі рибалок.

Ми спустошили крамницю, що торгувала феєрверками, й цілу ніч запускали в небо різнобарвні «айстри» та «шиплячих драконів».

Майже чотирнадцять днів. І нарешті…

Поки ти не усвідомиш істинного Шляху — в буддизмі чи у здоровому глузді, — ти можеш гадати, що всі речі правильні й перебувають у гарматі. Однак якщо подивишся на речі об’єктивно, з погляду законів світобудови, то побачиш різні напрямки, які відхиляються від істинного Шляху. Прагни всотати цей дух із прямотою як основою та істиною як Шляхом.

І, нарешті, ми повернулися до Нагано. Справжніми туристами із Заходу. З обклеєними сотнею готельних і авіаційних ярликів валізами, повними всіляких сувенірів. З обов’язковою паперовою парасолькою. І двома колекціями: віял і місцевих коміксів, які так сподобалися Марині.

— Ну? — запитав Дмитро.

І подивившись на Маринку, яка вже називала мене «татом» без іронії та посмішки, я сказав:

— Тепер я, здається, знаю, що робити.

Люди в нашому світі помилково думають, що все, чого вони не розуміють, повинне бути порожнечею. Це не справжня порожнеча. Це омана. Порожнеча — це ніщо. Порожнеча міститься там, де немає нічого… Тільки пізнавши те, що існує, ти зможеш пізнати те, чого немає.

І ще:

Не май ніяких намірів, не будуй ніяких задумів.