Читати книгу - "Кілька років зими"

виявився не готовим сприймати ці вкрай дивні звуки. Із неба — так-так, просто з неба — лунала ціла симфонія. У моїй голові з’явилося кілька питань одразу: що це були за інструменти? хто грав на них? за якими канонами композиторського мистецтва було створено цю мелодію? Симфонія не була схожа на звичну земну музику, а інструменти, на яких вона виконувалася, мали фантастичні голоси, які я навіть не міг порівняти із будь-якими відомими мені музичними інструментами.

Відбувалося щось неймовірне. Мелодія голоснішала, наближалася, заповнювала звуками всю навколишню порожнечу. І ця музика зачаровувала.

Першою порушила мовчанку Софійка:

— Це чарівно! Вони хочуть, аби ми почули ці звуки!

— І кого це ти, Софійко, маєш на увазі? Все-таки розкрий нам, нарешті, цю таємницю, яку, напевно, відаєш лише ти, — мовив здивований щойно почутим кандидат потойбічних наук.

— Так-так, це дуже цікаво! Ти дуже багато розповідала нам про своє очікування чогось незвичайного, що я вже сам почав вірити в існування всього химерного! Ти сказала «вони хочуть...», а ми б дуже хотіли дізнатися врешті-решт, хто такі ці загадкові «вони»! — закивав головою професор химеристики.

Софійка зачудовано дивилася в небо.

— Послухайте, яку дивовижну музику вони пропонують нам! Це прояв їхньої любові до нас! Вони хочуть, щоб ми відгукнулися до них, подали сигнал. Я повинна це зробити! — вона блискавично зірвалася з місця і побігла в Дім. І хоча все це сталося раптово, я також не зміг всидіти, і неочікувано для самого себе помчався за нею. Позаду чулися здивовані вигуки науковців.

Софійка пробігла усім Домом, потім алейкою, а наздогнав дівчину я вже біля самого моря, де вона раптово вклякла, здійняла руки до неба й закинула голову назустріч кольоровим хмарам. Чарівна музика з хмар лунала гучно й піднесено, і виникало дивне відчуття того, ніби високо в горах дихаєш розрідженим повітрям. Мені було дедалі важче встояти на ногах, бо пісок засмоктував мене у невідому глибінь. Думки сплуталися, свідомість затьмарилася, і я впав на пісок недалеко від Софійки. Дивитися на неї стало вкрай важко, очі не витримували цього незбагненного сяяння кольорових хмар. Я повністю втратив контроль над реальністю. Та й чи була, взагалі, коли-небудь ця реальність, до якої ми звикли?

Тіло відмовлялося підкорятися внутрішнім наказам. Я корчився в сирому піску, наче якийсь викинутий на берег морський хробак, безсилий подолати свою немічність і вбивчу земну гравітацію. Щось невидиме і незрозуміле притисло мене до земної поверхні, наче перст Божий, і я не міг навіть глянути на те диво, що відбувалося довкруж.

...Вони її забрали від мене, забрали від нас. Я бачив це наче уві сні, ніби крізь якусь завісу, у туманному напівмаренні. Хмари взяли її з собою до невідомих високостей. Вона просто розчинилася у тих шалених кольорах, у тій дивовижній музиці, в тому живому небі, яке кликало її.

Її не стало раптово, в одну мить, в один подих. І одразу все заспокоїлося. Небо зробилося звичайним синім небом, музика — звичайною мелодією, кольори зблякли і потьмяніли, все стало таким, як було завжди, до чого ми звикли. Тільки Софійки з нами вже не було.

Я лежав на холодному піску і плакав. Я поховав уже багато близьких людей, і потроху навчився сприймати ці страшні втрати, як невідворотну і нездоланну данину цьому життю. Смерть завжди забирає у нас найкраще. І у найкращих забирає нас. І зостається потому лише відразлива і моторошна пустка і дикий щем, який з часом трохи вгамовується і переростає у тихий біль, який все рідше турбує душу, що вкрилася мозолями за роки ­поневірянь.

Але цього разу я плакав від щастя. Бо знав, що душа тієї, яку любив, відійшла не в загадкову і нікому незрозумілу вічність, а у світи, де довгоочікуване стає реальністю, де бажане враз перетворюється на дійсне, де найсокровенніше дарує тобі щастя і спокій. Там вічно лунає чарівна музика і завжди буяють соковиті кольори, там завжди гріє сонечко і дме легкий приємний вітерець з моря, там тебе люблять усі. Там немає печалі й гніву, а лише тиха радість і яскраві сни...

* * *

— Вона пішла від нас? — спитав мене професор химеристики, коли я піднявся на веранду до науковців.

Я мовчки кивнув. Сів на низький стілець, витягнув ноги, струсив із пальта залишки піску. Науковці більше ні про що не питали. Я заплющив очі і впав у забуття…

Був пізній вечір, з моря зривався холодний вітер. Я поволі прокинувся, наче перейшов якийсь довгий міст, й одразу закутався в пальто. Думки плуталися й ніяк не могли зібратися докупи. Крізь темні зарості навколо Дому я побачив, що в темряві світиться одне-єдине вікно. Це блимало світло в її кімнаті. Софійка?

Я раптом пригадав усе, що сталося вдень. Душу заповнив радісний щем. Я зірвався зі свого стільця і побіг всередину будинку. Мене охопила безумна радість, хоча я не знав, що очікує мене попереду. Я просто біг.

* * *

До квартири Івана обережно постукали, але він відреагував лише десь на десятий стук, що тепер вже нагадував справжнє гупання. Він невдоволено скривився, відклав ручку і пішов до дверей. На порозі стояв захеканий Григір Заливаха.

— Іване, слухай, тут таке діло. Пам’ятаєш, я залишав у тебе свій ровер? Тепер ось моя стара раптом згадала про нього і хоче продати, аби купити своїм лобурякам новий одяг. Вона зараз спускається до нашого підвалу, аби дістати його. Нібито і покупець у неї вже є! Я мушу негайно забрати велосипеда, аби випередити її і зробити вигляд, ніби щойно сам відкрив підвал і вже витяг його.