Читати книгу - "Чорний альбатрос"

Марика піднялася з носилок. Після небезпечного переходу по гірській кручі було приємно відчути під ногами твердий ґрунт.

Музика набирала темп. Руки барабанщиків миготіли над тамтамами, наче в'юнкі птахи. Ритм заворожував. Дівчинці схотілося притупувати й підспівувати разом з усіма.

Лія простягнула їй батіг.

— Тримай.

Марика розгублено подивилася на нагайку із сирицевої шкіри.

— Навіщо? — запитала вона в проводирки.

— Сьогодні твій день, — сказала Лія.

— Давай! Давай! Давай! — скандували горці, у нестямі віддаючись танцю.

— Що я повинна робити? — запитала дівчинка.

Ті, хто стояв ближче й розчув її запитання, засміялися. Лія кивнула убік носіїв Марики.

— Учора вони ледве не забили тебе до смерті.

Марика усвідомила, чого від неї чекають.

Увесь цей хід було затіяно, щоб покарати винних. Дівчинка легенько, щоб не заподіяти болю, вдарила спочатку одного, потім іншого горця й простягнула батіг Лії.

Бачачи подібне нехтування помсти, горці почали нарікати. Навіть барабанщики зповільнили темп, і барабанний дріб затих. Лія не поспішала забирати батіг. Вона витріщилася на дівчинку і з презирством запитала:

— Ти що, зовсім не вмієш радіти?

— Якби батіг був у мене вчора, я відлупцювала б їх із великим задоволенням, — сказала Марика, кивнувши убік винних.

— Що змінилося сьогодні? — поцікавилася проводирка.

— Учора мені потрібно було захищатися, а сьогодні беззахисні вони.

— Якщо сьогодні виявиш слабкість, то завтра про це гірко пошкодуєш. Ви, люди низин, зовсім не шануєте законів сили. Дикуни! — Лія вимовила слово з такою огидою, неначе виплюнула.

Марику часто називали дикункою. Але з вуст одягненої в шкури мешканки гір прізвисько звучало не кривдно, а кумедно. Дівчинка, не стримавшись, засміялася.

— Вони могли б легко скинути мене в прірву, але не зробили цього. Виходить, вони теж виявили слабкість? — нагадала Марика.

— Ні, розсудливість. Вони знали, що на них чекає, якби вони позбавили нас свята.

— Що слухати цю чужоземку! Усі утомилися від слів. Ми хочемо видовищ! — вигукнув юнак у леопардовій шкурі.

Його підтримав злагоджений хор голосів. Розуміючи, що плем'я не на її боці, проводирка не стала нікого обсмикувати. Барабанний дріб знову почав набирати швидкість. Горці, пританцьовуючи, рушили по колу, і їхній спів перейшов у скандування:

— Давай! Давай! Давай!

Лія розмахнулася і щосили стьобнула батогом одного з винних. Це послужило сигналом до того, щоб інші могли приступити до дії. Люди один за одним стали кидати камінням у чоловіків, які стояли в колі. Їхні рухи були злагодженими, доведеними майже до автоматизму, немов їм доводилося виконувати цей ритуал багато разів. Ніхто не кидав камінь раніше за того, хто йшов попереду. Кожний влучний кидок танцюючі зустрічали радісним лементом. Звинувачені стоїчно витримували катування. Вони стояли прямо, не намагаючись ухилитися від ударів, і не вимовляли жодного звуку. Лише очі видавали їхні муки. Ось один із них похитнувся й упав, але, незважаючи на удари, що сипалися на нього, негайно, але з великим зусиллям підвівся. Він добре знав закони племені. Слабкого заб'ють. Сильний має шанс вижити.

— Припиніть! Що ви робите! — крикнула Марика, але на її лемент ніхто не звернув уваги.

Усі були немов загіпнотизовані стукотом барабанів. Здавалося, навіть повітря навколо вібрувало, і кожна клітинка тіла наповнювалася божевіллям. Марика раптом подумала, що варто барабанам змовкнути, як люди опам'ятаються й зрозуміють увесь жах цього дикого танцю. Невідомо звідки в ній узялися сили, вона підскочила до музикантів і вибила тамтам із-під рук граючого. Інструмент відлетів убік і, як кегля, збив інший барабан.

Музика раптово обірвалася. Люди застигли на місці. У тиші, що наступила, Марика чула шум віддаленої гірської річки й биття власного серця.

Лія підбігла до дівчинки та вдарила її по обличчю.

— Як ти посміла! Ми подарували тобі день радості, а ти позбавила нас свята.

Від удару Марика впала, але змусила себе підвестися. Вона не збиралася вмирати на колінах. Дівчинка розуміла, що після того, що трапилося, її не пощадять. Немов у відповідь на її думки з юрби вигукнули:

— Нехай розділить їхню долю! У коло її!

Лія піднесла руку, охолоджуючи запал завзятих членів племені.

— Ні! Вона ще занадто слабка й швидко загнеться. Зачекаємо, поки вона зміцніє.

— Навіщо піклуватися про моє здоров'я, якщо ви однаково хочете забити мене камінням? — запитала дівчинка.

— Швидка страта не приносить радості, — зі злістю випалила Лія.

— А яка радість у тому, щоб мучити інших?

— Хіба тобі не приємно бачити, що комусь гірше, ніж тобі?

— Ні.

Погляди Марики й Лії зустрілися. Порівняно з мускулистою проводиркою горців дівчинка виглядала мініатюрною й беззахисною, але в її очах горів непримиренний вогонь. Не очікуючи зустріти в настільки кволому створінні такий опір, Лія відвела очі. Побоюючись, що її слабину могли помітити, вона із силою штовхнула