Читати книгу - "Томасина"

— Ендрю, він ще живий, — промовив сам не свій від хвилювання містер Педді. — Ще, може, щось можна зробити…

Старий сліпець розхвилювався, його коліна дрібно трусилися, а голова смикалася то в один бік, то в другий. Трагедія на дорозі оглушила старого, позбавила душевних сил, втрата собаки вибила його з колії, а вируючий натовп людей геть збивав з пантелику. Хрипким голосом старий вигукнув:

— Мій Брюс, де він? Де? Ми саме підійшли до переходу. І раптом чую: шум, зойк. Де собака? Він помер? Що я робитиму без нього? Як тепер жити?

Містер Педді взяв старого за руку.

— Тихіше, Таммасе, тихіше. Собака живий, він в надійних руках. Містер Мак-Дьюї зробить усе можливе, щоб його врятувати.

Сліпець повів рукою перед себе і тремтячим голосом запитав:

— Мак-Дьюї? Мак-Дьюї? То ми зараз у нього?

— Заносьте пса, — наказав містер Мак-Дьюї Віллі Бенноку, і той обережно прийняв у поліцейського його тремку ношу. Коли він проминав Мак-Дьюї, той гидливо поморщився: нещасний собацюра на ладан дихав.

— Це містер Мак-Дьюї? — знову запитав старий сліпець, обернув до лікаря незрячі очі, мацнув рукою перед себе і спіймав його за руку. — Я старий чоловік. Без пса мені не обійтися. Містере Мак-Дьюї, врятуйте мої очі, зробіть таку ласку…

Прохання старого сліпця ножем полоснуло по нервах Мак-Дьюї. Отих трьох слів — «Врятуйте мої очі!» — було більше ніж досить, аби в ньому знову ожили біль та розчарування, з якими він тісно пов’язував свої сорок із гаком літ. Мак-Дьюї залюбки віддав би ще стільки ж від того, що було йому відпущено, аби тільки люди приходили до нього не як до ветеринара, а як до лікаря, як до людини, чий професіоналізм, любов і відданість обраній справі рятують іншим зір, здоров’я чи й життя. А не як до людини, що має склеїти горопашного псюру, немов розбиту чашку з порцеляни.

І чи то з виразу гіркоти й болю, який преподобний начебто виловив на обличчі Мак-Дьюї, а чи тому, що він чудово знав історію його життя, та пастор зрозумів, які саме думки гнітять розбентежену душу Мак-Дьюї. Недарма ж вони були друзями ще у Глазго, разом ходили до школи, та й потім, ставши студентами, теж лишалися друзями.

Бо саме юному Педді, коли той твердо вирішив стати на пасторську стезю, тоді ще підліток Мак-Дьюї відкрив своє бажання стати великим терапевтом, і вони подовгу сперечалися, обговорюючи переваги одного фаху над іншим, вихвалялись один перед одним, сперечались і просто ділилися своїми юнацькими мріями.

І ніхто, крім юного Педді, тоді вже студента-богослова, не бачив сліз горя, люті та розчарування, коли батько-тиран поставив хрест на синових сподіваннях і амбіціях, примусивши його піти своєю стежкою і стати лікарем-ветеринаром.

— Він хоче сказати… — почав був Педді, але Мак-Дьюї так на нього зиркнув, що пастор замовк.

— Я знаю, що він хоче сказати, — промовив лікар. — Собака на кіготь від смерті, і не варто було б його мучити, але… я спробую врятувати Таммасові очі. — І він крикнув, звертаючись до відвідувачів у приймальні: — Розходьтеся по домах! Сьогодні прийому не буде. Зустрінемося завтра.

Люди стали розходитись, забираючи свою звірину. Мак-Дьюї обернувся до Педді й сказав:

— Не знаю, чи варто тобі тут чекати. Зараз я ще нічого не скажу. Краще відведи Таммаса додому, а я в разі чого дам тобі знати…

З цими словами він зайшов до себе і зачинив двері.

Констебль повів сліпця додому. Педді й собі хотів піти за ними, та раптом помітив у куті дівчинку з кішкою. Здивований її присутністю, він підійшов до неї.

— Привіт, Мері-Pya. А ти що тут робиш?

Дівчинка звела на нього довірливі очі (вони дружили не перший день) і пояснила:

— Томасині дуже зле. Вона зовсім не може ходити. Я принесла її до тата, хочу, щоб він її вилікував.

Містер Педді розгублено кивнув, погладив кішку по голові й почухав її підборіддя, як він робив завжди, коли стрічав цю парочку. Прикрий випадок зі сліпцем шокував його до глибини душі, хоча він намагався не подати взнаки. Та й хвороблива реакція його друга Мак-Дьюї теж не залишилася непоміченою.

Преподобний знову кивнув і сказав:

— Ну, твій тато її вилікує, от побачиш.

І пішов наздоганяти констебля Мак-Кваррі.

У той злощасний день я за звичаєм прокинулася ще до сходу сонця і стала готуватися до повсякденних вранішніх процедур: позіхнути, потягнутися всім тулубом, вигнути спинку — а потім вибігти на вулицю.

Я мала таємну лазівку, але ж ви розумієте, користуватись нею я могла тільки тоді, коли поблизу нікого не було, бо коли про неї знатимуть, вона вже не буде таємною! І взагалі, коли оселяємось у новому домі, ми щонайперше прокладаємо собі такі нікому не відомі, окрім нас, доріжки. А наївні люди щиро вірять, що коли дім замкнути, то кіт нікуди з нього не подінеться. Між нами кажучи, таких будинків або сховків, з яких котові нізащо не вилізти, на світі раз-два та й нема.

Я любила встати рано-вранці, задовго до світанку, вийти надвір, оправитись, нашвидку вмитися, гарненько вкласти своє хутро, оглянути нашу галявину, словечко перемовити з сусідками та сусідами, які уже або сидять на своїх сходах, або займаються тим самим, що і я. То була найприємніша пора доби, і я щоразу з нетерпінням чекала передранкової пори. Яка це благодать, коли тебе не сковує людська опіка! І щоразу я поверталася додому ще до того, як прокидалася Мері-Руа.

Та того дня все було інакше. Я розплющила очі о звичній годині, коли фіранки на вікні з чорних стали сірими, хотіла