Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Говорив, що усіх людей можна поділити на види. Дозволь уточнити – тебе я довго не могла віднести до жодної з категорій, допоки ти одного разу не написав: «Можеш допомогти? Я у відчаї». Напевно, менше здивувалася б, якби зі мною раптом заговорив пам'ятник Шевченку. Утім, взявши себе у руки, відповіла: «Звісно. У чому проблема?».

З тобою все було в порядку, ти просто закохався у дівчину по сусідству, зізнатися у чому не дозволяла твоя самооцінка королівська. Ти мені нагадав Альфреда35, який зважився подзвонити Альмі лише через два роки після знайомства. І за спиною великого Хічкока стояла ця маленька жінка, імені якої не було навіть в титрах.

У ході нашої розмови я зрозуміла, що інколи чоловіки дійсно потребують перекладача, ніби вміння читати між рядків – молекулярна біологія і ядерна фізика в одному флаконі. І неможливо розпізнавати алюзії, відчувати за буквами інтонацію. Стільки натяків з її сторони, а у сумі виходить, ніби вона у школі вчила німецьку, а ти – англійську.

Знаєш, кілька років тому я була на екскурсії у майстерні Максиміліана Волошина36, центральна частина якої з червоними стінами в світлі сонця одразу привертала увагу гостя скульптурним зображенням царівни Таїах, копії першого кохання митця. Свого часу він з нетерпінням чекав, коли місячне світло впаде на скульптуру: здавалося, що зліпок посміхався і оживав. Не перетворюй своє захоплення на вічне очікування і не зводь пантеонів.

Усе, що ти маєш зробити – зрозуміти її нарешті без словників. Усі ці розмови про таємничість сенсів і «жіночу логіку» – значною мірою спосіб ігнорування жінок. Якщо вона говорить «так» або «ні», то часто це дійсно означає «так» або «ні». Можливо, існують надзвичайні емпати, які краще за неї знають, що її треба, але таких вкрай мало. Коли десять разів підкинути монету в повітря, то на одинадцятий її домалює уява. Будь від початку чесним і не вигадуй підтекстів, дозволивши вам обом продемонструвати свої справжні кольори.

Колись кораблі розпізнавалися по тому, які прапори на них підняли. Мореплавці інших кораблів зрозуміти могли, до кого наближаються вони. Нерідко цим користувалися пірати і ворогуючих країн кораблі. Пірати намагалися пробратися непомітно і зненацька застати команду. Вони піднімали прапор дружньої держави, тому тільки наблизившись до них, можна було побачити, кого являють собою люди на цьому судні. Про це говорив колір прапора, який мав повинен бути піднятим насправді.

Тому, поки не зрозуміло, які над вами маярять прапори, просто з нею поговори. Коробка цукерок «… замість тисячі слів» – не найкращий спосіб, повір. Кілограми миндалю не заповнять внутрішню посудину любові. При цьому ейфорія тримається до ранку, а потім страх невзаємності і оцінки заступає на вахту. У такі моменти просто будь поруч і не дозволяй обом забувати, що міф про любов на все життя – прекрасний, але міф. Рідкісне виключення, а не правило. Ні в чому і ніколи немає гарантій, особливо стосовно таких тонких матерій як щастя.

Знаєш, «справжня» і «правильна» любов – це не завжди десятки років і ідеальне співпадіння по краях, а просто усвідомлення, навіщо вам це і чи потрібно взагалі. Тоді можна спокій і ту гавань, до якої так довго добирався, знайти. І навіть шторм тебе не злякає. І коли будете на одній хвилі, не злякайся глибини. Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів.

Тисячі повідомлень зі словами «я тебе люблю» надсилають пасажири падаючих літаків. Виходить, що це – найважливіші, найнеобхідніші та недосказані слова.

Мені сьогодні страшенно хочеться писати про любов. Ніби десь там, на девятій хмаринці пішов відлік і я боюся не встигнути сказати: з вами я у долонях Бога. І так було завжди, коли я бігла, розкинувши руки, зустрічати з роботи, навіть після недовгої розлуки, обіймала за шию і завмирала щасливо. Я і зараз так роблю.

У нашій родині любов немов універсальна валюта і ми витрачаємо її без кінця, ніби найбагатші на світі люди. Мій образ щастя – любов, в якій живуть усе життя батьки, у ній виросла і я. Справді виросла. Можливо, лише зараз змогла оцінити турботу, яка завжди огортала мене, немов чарівний кокон.

Ось якщо куди і спускатися стежкою спогадів – то у дитинство за усім хорошим: посадженим горохом понад стежкою, полюванням із братом на метеликів кепкою, маминих ласкавих рук спокою, кожною пошитою нею для мене одежинкою, малюванням на стіні сараю вуглинкою і горою книг з бібліотеки, які читали з татом наввипередки, катанням на офісному кріслі і тим як він розфарбовував контурні карти за моїми ескізами та вивченими з мамою дитячими пісеньками, схожими на паролі в таємне диваків співтовариство, бо складаються з забутих усіма нормальними людьми рядків. Навіть за піддражнюваннями, які ледве не доводили до сліз. Тепер розумію, що ви вчили мене оборонятися.

Тому що немає ніяких підручникових істин – є звичайне маленьке життя, відображене в мільйонах історій. Пишу і посміхаюсь, бо зараз не тут. Я там, де тато ніс мене на руках від зупинки до нашого будинку, бо було пізно і я хотіла спати, а мама ховала новорічні подарунки так, щоб мені їх нізащо було не знайти. Я там, де прогулянки і збирання каштанів, з яких можна створити фантастичних тварин. Я там, де мені не потрібно рим, бо все просто: дві голосні і пом’якшена приголосна – це я; дві голосні і дві приголосні – то ви. Ось, де я знаходжу сили. І від цього навіть в найхолодніші вечори стає затишно і спокійно, а на кухні панує атмосфера довіри. Млинці розпливаються на сковорідці, смачно пахне молоком. І у такі моменти я вразлива і прозора, ніби пергамент.

Іде годинник – швидше, аніж час. Іноді мені нестерпно не вистачає слів любові і вдячності, але я знаю, що ви досі оберігаєте мене на дорогах моїх снів, щоб ті були лагідні і ласкаві. Я так хочу ділити з вами найбільші радості і усе те світло, що у мені від вас. Моє серце засинає на татовому плечі, до якого завжди так добре притулитися, наче метелик у траві. Без можливостей розуміння мамою мене без слів, без цієї близькості, без татових кумедних епітетів і ласкавого «рибонька», без дороги до вас обох (дорівнює дороги додому) мені стане