Читати книгу - "Необхідні речі"

– Щось сталося? Погиркалися?

– Ні. Нетті поблимала очима на ту Джерзик, а та ніби губу закопилила в її бік – ну, так Розалі розповідала, – а потім Нетті поквапилася геть. Вілма Джерзик останнім часом не дзвонила тобі через пса Нетті?

– Ні, – відповів Алан. – Та й не було причини. Я проїжджав повз будинок Нетті після десятої разів п’ять за останні півтора місяця, десь так. Пес більше не гавкає. То лише щенята таке роблять, Поллі. Він трохи виріс, і в нього добра господиня. Може, у Нетті й трохи забагато птахів у шпаківні, але з тим собакою вона добре розібралася… як там його звати?

– Рейдер.

– Ну от, Вілмі Джерзик доведеться знайти якусь іншу причину кородитися, бо з Рейдером покінчено. Але її то не зупинить. Такі пані, як Вілма, ніколи не вгамовуються. Річ же не в собаці була взагалі, правда. Вілма була єдина з цілого району, що скаржилася. Річ у Нетті. У таких людей, як Вілма, нюх на слабкість. А від Нетті Кобб у тому плані аж дух забиває.

– Так, – сумно й замислено погодилася Поллі. – Ти чув, що Вілма Джерзик якось подзвонила їй уночі й сказала Нетті, що як та не заткне собаку, то вона прийде й переріже йому горло?

– Ну, – спокійно відповів Алан. – Я знаю, що таке тобі розповіла Нетті. А ще я знаю, що Вілма до всирачки налякала Нетті, а в тієї є свої… проблеми. Я не кажу, що Вілма Джерзик не здатна на такий дзвінок, бо це брехня. Але, можливо, Нетті те все надумалося.

Те, що в Нетті проблеми, – немале заниження, але більше говорити й не було сенсу: вони обоє знали, про що йдеться. Після років пекла у шлюбі з нелюдом, який знущався з неї всіма способами, якими чоловік може знущатися з жінки, Нетті Кобб загнала своєму благовірному виделку для м’яса в горлянку, поки той спав. Вона провела п’ять років у «Джуніпер Гілл» – психіатричній лікарні біля Оґасти. Працювати на Поллі вона почала в рамках програми звільнення з-під варти для роботи. На думку Алана, їй як нікому пощастило подружитися з такою людиною, і покращення стану Нетті лише підтверджувало його думку. Через два роки Нетті переїхала у власне невеличке житло на Форд-стріт за шість кварталів від центру.

– У Нетті є проблеми, так, – погодилася Поллі. – Але її реакція на містера Ґонта, от не перебільшую, я просто в шоці була. Це було дійсно страшенно мило.

– Треба й самому познайомитися з тим чоловіком, – сказав Алан.

– Розповіси мені, що думаєш. І заціни ті карі очі.

– Сумніваюся, що моя реакція на них збігатиметься з твоєю, – сухо проронив Алан.

Вона знову засміялася, хоча цього разу, як йому здалося, дещо вимушено.

– Спробуй трохи поспати, – порадив він.

– Постараюся. Дякую, що подзвонив, Алане.

– Нема за що. – Він замовк. – Я кохаю тебе, кралю.

– Дякую, Алане… я також тебе кохаю. На добраніч.

– На добраніч.

Він поклав слухавку, викрутив шийку настільної лампи так, щоб вона світила на стіну, тоді закинув ноги на стіл і склав долоні перед грудьми, ніби в молитві. Вистовбурчив указівні пальці. На стіні вистромив вуха кролик із тіні. Алан просунув великі пальці між виструнченими вказівними, і кролик завертів носом. Алан змусив кролика пострибати через імпровізовані вогні рампи. Далі перевальцем посунув слон, помахуючи хоботом. Аланові долоні рухалися зі спритною й моторошною легкістю. Він майже не помічав тварин, яких створював: це була його стара звичка, як-от інші люди скошують очі на кінчик носа й промовляють «Ом»[30].

Він думав про Поллі. Поллі та її бідні руки. Як їй допомогти?

Якби питання було лише в грошах, він би повіз її на стаціонар у лікарню «Мейо» хоч завтра – з підписом, завіренням і доставкою. Він би це зробив навіть якби довелося закутати її в гамівну сорочку та обколоти заспокійливими.

Але питання не лише в грошах. Ультразвук як спосіб лікування дегенеративного артриту лише починає розвиватися. Він може виявитися ефективним, як вакцина Солка, і маячнею, як френологія. У будь-якому разі, зараз це не має значення. Імовірність тисяча до одного, що це нічого не дасть. Проте його лякала не втрата грошей, а розбиті надії Поллі.

Ворона – гнучка й жива, ніби з диснеївського мультфільму, – повільно пролопотіла через диплом Поліцейської академії Олбані. Крила видовжилися, і птаха перетворилася на доісторичного птеродактиля, який, здійнявши трикутну голову, кинувся в бік шафок-картотек у кутку, геть зі світла.

Відчинилися двері. У кабінет устромилося скорботне басет-гаундівське обличчя Норріса Ріджвіка.

– Зробив, як ти сказав, Алане, – повідомив він з інтонацією чоловіка, що зізнається в убивстві кількох маленьких дітей.

– Добре, Норрісе, – сказав Алан. – На тебе тут ніяке гімно не полетить, слово даю.

Норріс іще трохи подивився на нього вологими очима, а потім із сумнівом кивнув і перевів погляд на стіну.

– А покажи Бастера, Алане.

Алан усміхнувся, похитав головою й потягся до лампи.

– Та давай, – умовляв Норріс. – Я йому, бляха, штраф виписав, я заслужив. Будь ласка. Мене від того аж трясе.

Алан зиркнув Норрісові над плечем, пересвідчився, що нікого немає, і звив одну долоню навколо іншої. На стіні, розхитуючи черевом, тлустий чоловік-тінь крався через світло. Один раз зупинився, щоб підтягти ззаду штани, й посунув далі, агресивно крутячи головою.

Сміх Норріса був високий і радісний – дитячий. На мить Алана це змусило згадати про Тодда, але він відіпхнув цю думку. Досить як на один вечір, Господи Боже.

– Йопта, я просто вмираю з того, – ще захлинаючись від сміху, видушив Норріс. – Ти запізно народився, Алане, – міг зробити собі кар’єру в «Шоу Еда Саллівана».

– Давай-давай, – сказав на це Алан. – Іди вже звідси.

Сміючись, Норріс зачинив двері.

Алан зачекав, поки Норріс – худорлявий і дещо зарозумілий – пройде коридором, а тоді вимкнув лампу й дістав із задньої кишені потертий блокнот. Пробігся великим пальцем по сторінках, знайшов чисту й написав: «Необхідні речі». Нижче нашкрябав: «Ліленд Ґонт, Клівленд, Огайо». Правильно? Ні. Закреслив «Клівленд» і написав натомість: «Акрон». «Може, я дійсно божеволію», – подумав він. У третьому рядку написав: «Перевірити».

Він сховав блокнот у кишеню, подумав, чи не рушити додому, але натомість знову ввімкнув лампу. Невдовзі по стіні замаршував парад: леви, тигри, ведмеді, кого лише там не було. Наче Сендбергів туман[31], депресія знову підкралася на дрібних котячих ніжках. Голос знову заговорив про Енні й Тодда. За якийсь час Алан Пенґборн почав його слухати. Він робив це всупереч собі… але щодалі більше заглиблюючись у нього.

4

Поллі лежала на ліжку і, закінчивши розмову з Аланом, перевернулася на лівий бік, щоб повісити слухавку.