Читати книгу - "Різдвяна пісня в прозі"

відповів, що це неможливо.
– Вони почали нову гру! – благав Скрудж. – Бодай півгодинки, Духу! Лише півгодинки!
Гра називалася "Так і ні". Скруджів племінник мав задумати що-небудь, а інші – вгадати, що саме він задумав. За умовами гри, він міг відповідати на всі запитання лише "так" або "ні". Під перехресним вогнем запитань, які посипалися на його, вдалося помалу встановити, що він задумав якусь тварину, – доволі неприємну і навіть люту, часом гаркливу й рикливу, яка іноді начебто й розмовляє і яка нині живе в Лондоні й ходить по його вулицях, а не водять її на ланцюгу й не показують за гроші; притому живе вона не в звіринці і м'ясом її не торгують на ринку; і це не кінь, і не осел, і не корова, і не бик, і не тигр, і не собака, і не свиня і не кішка, і не ведмідь. За кожним новим запитанням Скруджів племінник заливався реготом і зрештою так розпалився, що встав із дивана й почав тупотіти від захвату ногами. І тут пухкенька сестра племінниці розреготалася раптом так само несамовито й вигукнула.
– Вгадала! Я знаю, кого ви задумали, Фреде! Я знаю!
– І кого? – скрикнув Фред.
– Це ваш дядечко Скрудж!
Так воно й було. Тут уже захват став загальним, хоча дехто й завважував, що на запитання: "Чи це ведмідь?" – слід було відповісти не "ні", а "так", бо негативна відповідь могла збити з пантелику тих, хто вже був близький до істини.
– Що ж, ми так потішилися з нього, – сказав Фред, – що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров'я. Прошу кожного взяти свій келих ґлінтвейну. Пропоную тост за дядечка Скруджа!
– За дядечка Скруджа! – закричали всі.
– Побажаємо старому, де б він зараз не був, веселого Різдва і щасливого Нового року! – сказав племінник. – Він не захотів прийняти від мене цих побажань, але нехай вони все-таки збудуться. Отже, за дядечка Скруджа!
А дядечко Скрудж тим часом непомітно для себе так розвеселився, і на серці в нього стало так легко, що він неодмінно проголосив би тост за здоров'я всієї компанії, яка й не підозрювала про його присутність, і подякував би їм у своїй, хоча й беззвучній промові, якби Дух дав йому на цей час. Але щойно останнє слово злетіло з вуст племінника, як Дух зі Скруджем рушили далі.
Далеким був їхній шлях, чимало вони побачили, багацько домів відвідали, і скрізь приносили людям радість і щастя. Дух стояв у головах хворого, і хворий підбадьорювався і веселів; приходив до блукачів, які тужать на чужині, і їм здавалося, що вітчизна близько; охоплені розпачем після його відвідин окрилялися новою надією, а бідняки знаходили багатство в собі. У богодільнях, лікарнях і в'язницях, в убогих притулках – скрізь, де суєтність і жалюгідна земна гординя не закривають серця людини перед благодатним духом свята, – він благословляв людей і вчив Скруджа заповідям милосердя.
Довго тривала ця ніч, якщо була це всього лише одна ніч, у чому Скрудж мав підстави сумніватися, бо йому здавалося, що обидва різдвяних тижні промайнули відтоді, як він помандрував із Духом. І ще одну дивовижу завважив Скрудж: тоді як сам він зовні зовсім не змінився, Привид старів буквально на очах. Скрудж давно вже це завважив, але до якогось часу мовчав. Та коли вони, залишивши дитяче свято, влаштоване на водохресний вечір, опинилися разом із Духом на відкритій рівнині, він помітив, що волосся в Духа стало геть сиве.
– Скажи мені, невже життя духів таке коротке? – запитав його Скрудж.
– Моє життя на цій планеті швидкоплинне, – відповів Дух. – І сьогодні вночі йому настане кінець.
– Сьогодні вночі? – закричав Скрудж.
– Сьогодні опівночі. Слухай! Час наближається.
У цю мить годинник на дзвіниці пробив три чверті дванадцятої.
– Вибач, може, про це не можна запитувати, – сказав Скрудж, пильно дивлячись на мантію Духа. – Але мені здається, що під твоїм одягом сховане щось дивне. Що оце визирає з-під нього – пташина лапа?
– Ні, навіть на пташиній лапі більше м'яса, ніж на цих кістах, – сумно відповів Дух. – Поглянь!
Він відкинув край мантії, і з'явилися двоє дітей – нещасних, жалюгідних, страшних, потворних, до краю виснажених. Стоячи на колінах, вони припали до ніг Духа і вчепилися за його мантію.
– Чоловіче, поглянь! – вигукнув Дух. – Дивись, дивись на них!
Це були хлопчик і дівчинка. Худі, мертвотно-бліді, у лахмітті, вони дивилися спідлоба, як вовченята, і водночас принизливо-покірно розпласталися біля Духових ніг. На цих щоках мусив цвісти ніжний рум'янець дитинства, але якась старезна, зморшкувата рука часу спотворила їхні риси й висушила шкіру, що обвисла, як ганчірка. Те, що могло би бути престолом ангелів, стало притулком демонів – загрози всьому живому. Жодні зміни, жодні виродження, жодні таємничі перверзії віковічної світобудови не створювали, здавалося, нічого настільки жахливого.
Скрудж аж відсахнувся. Коли ці нещасні створіння так раптово постали перед ним, він хотів було сказати, що вони дуже милі діти, але слова застрягли у нього в горлі, наче не бажали виносити на світ таку волаючу неправду.
– Це твої діти, Духу? – ось і все, що він зміг вимовити.
– Вони – породження Людини, – відповів Дух, дивлячись на дітей. – Але бачиш, вони припали до моїх ніг, просячи захисту від тих, хто їх породив. Хлопчика звати Неуцтво, дівчинку – Убогість. Остерігайся обох і всього, що з ними пов'язане, але найдужче бережися хлопчика, бо на лобі в нього написано "Погибель", і погибель він приносить, якщо цей напис не стерти. Що ж, заперечуй це! – закричав Дух, повернувшись до міста і простягнувши до нього руку. – Паплюж тих, хто говоритиме тобі про це! Використовуй неуцтво й убогість у своїх нечистих, корисливих цілях! Множ їх! І чекай кінця!
– Хіба немає їм помочі, немає пристанища? – вигукнув Скрудж.
– А хіба немає в нас в'язниць? – запитав Дух, повторюючи Скруджеві-таки слова. – Хіба немає в нас робітних домів?
У цю мить годинник пробив північ.
Скрудж оглянувся, шукаючи Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону пролунав у тиші, Скрудж згадав слова Джейкоба Марлі і, глянувши вгору, побачив величного Привида, закутаного з голови до ніг у плащ із капюшоном. Як хмара чи згусток туману, той плив над землею йому назустріч.
КУПЛЕТ ЧЕТВЕРТИЙ
ОСТАННІЙ ІЗ ДУХІВ
Дух наближався – безмовно, повільно, суворо. І коли він був зовсім близько, такою похмурою таємничістю повіяло від нього на Скруджа, що той упав перед