Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

«Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ», — сказав Джек, не озираючись. Едді опустив очі й побачив, що справді тримає ключ — на вигляд примітивний, з трьома гострими виїмками, схожими на перевернуті літери «V».

«Увесь секрет — в тій маленькій карлючці на кінці останньої заглибини», — подумав він. Ступивши під навіс «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», Едді вставив ключ в замкову щілину. Він легко повернувся. Едді відчинив двері й, переступивши поріг, опинився на величезному відкритому полі. Він озирнувся через плече і побачив транспорт, який поспішав Другою авеню, і тут двері, хряснувши, зачинилися і впали. Позаду них не було нічого. Геть нічого. Едді роззирнувся, щоб ознайомитись із новим довкіллям, і побачене спершу перелякало його на смерть. Поле було темно–пурпурового кольору, наче на ньому відбулася якась грандіозна битва і земля так просякла кров'ю, що її вже нікуди було всотувати далі.

Але потім він збагнув, що бачить не кров, а троянди.

І його знову охопило змішане відчуття радості й тріумфу, від чого серце так шалено закалатало, що Едді перелякався, як би воно не вибухнуло. Він переможно підняв стиснуті кулаки високо над головою… та так і застиг.

Поле простиралося на багато миль і попереду здіймалося на пологий схил. А на обрії бовваніла Темна Вежа. То була колона з глухого каменю, що стриміла в небо, та так високо, що Едді ледве міг розгледіти верхівку. Її фундамент, оточений кричуще–червоними трояндами, був гігантським, титанічним за масою та розмірами, та все ж, в міру того, як Вежа поступово звужувалася вгорі, вона виглядала напрочуд витончено. Камінь, з якого вона була збудована, був не чорним, як уявляв собі Едді, а попелястим. Вузькі бійниці марширували по спіралі вгору. Під вікнами, здіймаючись дедалі вище й вище, йшли нескінченні гвинтові сходи з каменю. Вежа була впосадженим у землю темно–сірим знаком оклику, що здіймався над полем криваво–червоних троянд. Небесне склепіння понад нею було блакитним, але по ньому бігли пухкі летючі хмарки, схожі на кораблі під вітрилами. Вони нескінченним виром кружляли понад верхівкою Темної Вежі.

«Яка краса! — захоплено подумав Едді. — Яка краса і дивовижа!» Але відчуття радості й тріумфу випарувалося, натомість з'явилася надзвичайна слабкість і передчуття неминучої загибелі. Він подивився навколо і зненацька з жахом зрозумів, що стоїть у тіні Вежі. Ні, не просто стоїть — він живцем у ній похований.

Він закричав, але його крик поглинув гучний золотистий спів якогось величезного рогу. Звук линув з верхівки Вежі. Здавалося, він заповнює собою весь світ. І поки попереджувальна нота ширилася над полем, де він стояв, з усіх вікон, що оперізували Вежу, ринула чорнота. Вихлюпуючись із вікон, вона стрімко пливла в небо довгастими потоками, що сходилися докупи й утворювали чорнильну пляму, яка невпинно росла. На хмару це не було схоже, а більше скидалося на пухлину, навислу над землею. Пляма затулила собою небо, й Едді побачив, що насправді то не хмара і не пухлина, а мара — якийсь понурий циклопічний привид, що летів просто до того місця, де він стояв. Тікати від звіра, що збирався воєдино в небі над полем троянд, сенсу не було. Все одно він наздожене, схопить Едді і понесе його геть. Привид ув'язнить його в Темній Вежі, і світло цього світу назавжди згасне для нього.

У темряві утворилися прорізи, і зараз на нього дивилися страховинні очі, що не належали людині. Кожне око було розміром з ведмедя Шардика, який лежав мертвий у лісі. Очі були багряні: багряні, як троянди, багряні, як кров.

У вухах прогримів мертвий голос Джека Андоліні: «Тисяча світів, Едді… десять тисяч!., і той поїзд об'їздить кожен світ окремо. Якщо ти зможеш його запустити. А навіть якщо зможеш, то вважай, що проблеми в тебе тільки починаються, бо та бляшанка вперта, мов віслюк, і весь час прагне заглухнути. — Джеків голос став механічним, монотонним. — Впертий, мов віслюк, Едді, прагне заглухнути, краще повір, цей віслюк…»

— ВИМИКАЮСЯ! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ШІСТЬ ХВИЛИН!

Уві сні Едді підняв руки, щоб затулити ними очі…

20

…І прокинувся, сидячи рівно, біля згаслого вогнища. Він дивився на світ крізь розчепірені пальці. Той голос досі рокотів у нього в вухах — голос безжального командира загону спецпризначення, який волав у мегафон.

— НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! П'ЯТЬ СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРІВ У СТАНІ СПОКОЮ, ДВА СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРИ У ФАЗІ ГАЛЬМУВАННЯ, ОДИН СУБ'ЯДЕРНИЙ АКУМУЛЯТОР ПРАЦЮЄ НА ДВА ВІДСОТКИ ВІД ЗАГАЛЬНОЇ ПОТУЖНОСТІ. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ–ВАРТІ! ПОВТОРЮЮ, ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ! ПОВІДОМТЕ ПРО ЇХ РОЗТАШУВАННЯ В ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ ЗА НОМЕРОМ 1–900–44! КОДОВЕ СЛОВО ДЛЯ ЦЬОГО ПРИСТРОЮ — ШАРДИК. ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ! ПОВТОРЮЮ, ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ!

Голос стих. Едді побачив Роланда, що стояв на краю галявини, тримаючи на згині ліктя Сюзанну. Вони вдивлялися туди, звідки лунав голос. Щойно запис почав прокручуватися знову, Едді нарешті спромігся струсити з себе морозні рештки нічного жахіття. Він підвівся й приєднався до Роланда й Сюзанни, думаючи про те, скільки століть минуло відтоді, як записали це оголошення, запрограмоване на відтворення лише в разі повного виходу системи з ладу.

— ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ОДНУ ГОДИНУ П'ЯТЬ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ…

Едді торкнувся Сюзанниної руки, й жінка озирнулася.

— Давно це триває?

— Хвилин п'ятнадцять. Ти спав мертвим сн… — Вона замовкла. — Едді, маєш жахливий вигляд! Тобі зле?

— Ні. Просто сон поганий наснився.

Роланд так пильно на нього подивився, що Едді відчув себе незатишно.

— Часом уві сні можна побачити правду, Едді. Про що був твій сон?

На мить замислившись, Едді похитав головою.

— Не пам'ятаю.

— Щось я в цьому сумніваюся.

Едді знизав плечима і обдарував Роланда подобою усмішки.

— Та сумнівайся на здоров'я, не соромся. А ти як почуваєшся зранку–раненько, Роланде?

— Так само, — сказав Роланд. Він досі свердлив обличчя Едді поглядом блідо–блакитних очей.

— Годі вам, — сказала Сюзанна. Її голос звучав жваво, але Едді почув у ньому нервові нотки. — Припиніть. Для повного Щастя мені ще не вистачало дивитися, як ви кружляєте навколо і копаєте один одного в литки, наче пара дітлахів, що бавляться у квача. А надто сьогодні вранці, коли той дохлий ведмідь хоче закричати до смерті цілий світ.

Стрілець кивнув, але не відвів погляду від Едді.

— Гаразд… але ти точно нічого не хочеш мені розповісти, Едді?