Читати книгу - "Зло не має влади"

— Король у себе? — запитала я, стискаючи посох. — Уйма Перший Вегетаріанець?

— Ти хлопець а чи дівка? — бородатий почухався.

— А тобі що до того? — наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

— Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

— Уймо! — погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов до мене, ворушачи волохатими пальцями:

— Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і клацнула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом — і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

— Ану давай!

Я вдарила його майже серйозно, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою людом: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, по грубих руках.

— М’ясо! — ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. — М’ясо!

Юрба відповіла йому бурчанням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть, але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлютованим я його ніколи не бачила.

— Жритраву! — від звуку його голосу людожери, здається, присіли. — Кровососи, порву, нишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння: Уйма звик розмовляти й видихаючи, й вдихаючи.

— Дівка… — почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала — на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він був, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, невиразно нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

* * *

Усередині смерділо пряженим салом. У темряві серед білого дня горіла масляна лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена — та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному ліфчику постукувала каменем по залізному стрижню — чеканила щось на мідній пластині.

— Привіт, Філумено, — сказала я.

Вона схилила голову:

— Мій володар дозволить мені говорити?

— Говори, — дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

— Здрастуй, Ліно, — мовила Філумена, не підіймаючи очей. — У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.

— Уймо, нам треба поговорити… — почала я.

Він кивнув:

— Вони битимуться. Навіть якщо для цього мені доведеться власноруч задушити кожного третього. Ти побачиш: післязавтра вдосвіта я приведу їх у замок.

Мені здалося, що Уйма перебільшує свої лідерські здібності. Сьогодні вони ще слухаються його, та й то неохоче. А завтра з’їдять, адже Оберона не існує й усе дозволено.

— Післязавтра, — повторила я механічно. — Уймо… ти коли-небудь бачив цю книгу?

— Я не великий аматор читання, — кинув він байдуже.

Я спробувала пригадати, чи вміє Уйма читати взагалі — й не згадала.

— Філумено, а ти?

Вона запитливо глянула на чоловіка. Уйма їй кивнув. Філумена отримала дозвіл розтулити рота і майже слово в слово повторила сказане Ельвірою:

— Це книга-перевертень. Але вона поламалася. «Горище Світу» — підручник, книга премудрості для мудреців-початківців.

— Ти ніколи не бачила цієї книги… в Оберона?

— Ні. Я не знайома з цим паном.

— Моя дружина не знайома ні з ким, крім мене, — підтвердив Уйма із похмурим самовдоволенням.

Я задихнулася:

— Уймо… невже навіть ти не пам’ятаєш короля?!

Принцеса продовжила свою справу — чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!»

— Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза?

— Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей…

— Я нікому не служу, — глухо пророкотів Уйма. — Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського…

Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, — але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала.

— Ти будеш битися, магу дороги? — запитав він нарешті.

— Неодмінно, — сказала я стомлено. — А тепер вибач — я піду.

* * *

Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача.

Поруч стояли ополченці — і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина.

Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько.

Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене…

Замість цього я запитала голосно:

— Ви пам’ятаєте Оберона?

Хтось не розчув. Хтось повернув голову:

— Ого, маг дороги…

— Привіт, дівчиську!

— Ви пам’ятаєте Оберона?!

— Кого?

— Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном…

— Випий із нами, магу!

Я на мить завагалася. Може, й справді випити? Вино не настільки бридке, як пиво, але від нього макітриться голова й хилить на сон…

— Іншим разом. До зустрічі в бою, друзі.

Трава навколо замку була витоптана до голої землі. Кумедні крилаті істоти, що жили тут від дня заснування Королівства, розлетілися або поховались. Тінь від мого посоха подовшала. Полудень минув.

Розділ сьомий

Алхімік

Максиміліан сидів на підвіконні в Обероновому кабінеті. По його долоні колами бігав павук. Павук був давно здохлий, висхлий, він втратив три лапки, але залишався прудким і бадьорим.

— Тьху! — я не втрималася.

Некромант мовчки викинув павука за вікно.

— Поки нічого нового, — почала я. — Людожери готові бунтувати, мені це не подобається, і…

— Навіщо ти брехала Гарольду, що захищатимеш замок?

— Брехала?!

Він гіпнотизував мене своїм пильним, чорним поглядом.

— Звідки ти знаєш, врешті-решт? — пробурмотіла я. — Підслуховував?

— Ліно, ти хоча б розумієш, що таке справжній бій? Із Сараною?

— Послухай…

— Тобі справді начхати на твій світ? На твою маму? Вона тебе обожнює,