Читати книгу - "Письменники про футбол"

Він розвертається і рухається в бік трамвая, що порожньо стоїть віддалік, ніби акваріум, у якому давно повмирали всі риби.

04.30

— Ладно, мала, — говорю я, помовчавши, — я тобі зараз усе розповім. Щоби ти розуміла, в чому тут річ. Тактика єврокубкових поєдинків, мала, полягає в тому, що ми всі потребуємо розуміння й співчуття. Відсутність розуміння й брак співчуття роблять нас безпорадними перед дощами й заметілями, викручують нас, вибивають із нас наші тепло та совість. Дуже важливо мати можливість порозумітися й бути почутим, дуже важливо мати про що поговорити і чим заповнити безкінечний розлогий час, в якому нам довелося жити. Важлива любов, але так само важливим є дух запеклості, долучення до тривожних механізмів, які рухають хмарами в небі й рибою в водоймах. Важливою є серйозність усіх наших перемог і поразок, їхні гіркота й солод, оскільки без них ми взагалі не відчуваємо жодного смаку. Ми самі витворюємо собі ці химери, й починаємо в них вірити, оскільки йдеться нам не так про реальність цих химер, як про реальність віри. Саме вона виправдовує всю нашу наївність і нетерпимість, усі наші дитячі захоплення та забобони, наш страх, розчарування й правопорушення.

Футбол не вирішує наших проблем. Але він дає зрозуміти, що більшість проблем є надуманими й вигаданими, сумнівними й штучними, як положення поза грою. Футбол — це велика ілюзія, велика умовність, яка, втім, дозволяє нам лишатися самими собою, не дає нам кінцево замовкнути, розпалює в нас вогні й заливає нас, ярус за ярусом, крижаною водою радості. Футбол, на відміну від решти життя, не до кінця втратив це неймовірне відчуття чесного протистояння, чіткого розподілу, можливості справедливого суддівства. Тому що в футболі насправді все дуже просто і дуже чітко — білі футболки, чорні труси, помаранчеві хмари, зелене сонце, рожева трава.

МАКС КІДРУК

ТРАНСФЕР

Історія однієї великої поразки

1

Гадаю, пройшло вже достатньо часу і я можу розкрити деякі подробиці, до сьогодні невідомі широкому загалу, що стосуються ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Я маю на увазі чемпіона України — «Торпедо» (Київ).

На перший погляд моя історія видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною. Однак уважний читач, пригадавши всі ті пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом та напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, вловить раціональне зерно в моїй розповіді й, об’єднавши всі факти докупи, зрозуміє, що я нічого не вигадую.

Неймовірність цієї оповідки полягає зокрема в тому, що всі чинники, які призвели до розгрому славетного «Торпедо», не мали аніякого відношення до самого футбольного матчу. Таке твердження звучить дивно, але це щира правда… Словом, я краще почну розказувати, як усе було насправді, щоб ви самі змогли помаленьку розібратись у цій неприємній історії.

2

Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю 350 чоловік), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) та кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих роздумів мені вдалося виділити два епізоди, котрі й лягли в основу того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою, стидкою і безславною» поразкою в історії столичної команди.

Першим поштовхом до всіх наступних пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.

Сподіваюсь, ви пригадуєте, як на початку минулої осені (якщо точніше — першої суботи вересня) вся Україна готувалася спостерігати унікальне явище — повне сонячне затьмарення. Через те, що дана знаменна подія мала відбутися у світлу пору доби та ще й припадала на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які ще за місяць до затемнення почали трубити про нього по всіх загальнонаціональних телеканалах, пересічні громадяни вельми зацікавились ідеєю поспостерігати все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштовували оглядові площадки, люди об’єднувались у гурти і розчищали дахи багатоповерхівок, готуючись простежити за зникненням світила. Проте ніхто чомусь не думав про те, що навіть під час затемнення більшу частину часу Сонце зберігає достатньо сильну яскравість, нещадно сліплячи всіх обсерваторів, котрі не мають спеціальних захисних скелець. Відтак у моїй макітрі зародилась геніальна ідея продавати простенькі картонні сонцезахисні окуляри прямо у натовпах, що слідкуватимуть за подією. Ретельний моніторинг ринку показав, що в одних лиш великих містах я зможу продати 240 000 паперових окулярів!

Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандюків необхідну мені суму американських грошей (готівкою, на короткий час, але під скажені проценти), затим замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і найняв вісімдесят п’ять, як це модно нині казати, ритейлерів — молодих хлопців та дівчат — для розповсюдження товару в натовпах.

План був бездоганний. Кожні окуляри я оцінив у 10 гривень. А що таке 10 гривень, коли мова йде про подію вселенського масштабу, правда? Враховуючи, що собівартість одиниці продукції становила 89 копійок, я міг би непогано на цьому піднятися. Міг, але… весь прожект пішов коту під хвіст. І все через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день цідив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затьмарення на землі навіть не потемнішало…

Замість двохсот сорока тисяч, я продав аж сім штук. Та й ті зі знижкою… Класичний «epic fail», що там казати.

Після такого провалу за мною повсюди совались троє накачаних громил (довірені особи кредитора), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) — їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж — варіант б) — мої яйця. Першого у мене не було, а з другим я не мав анінайменшого бажання розлучатись. Втративши надію перепозичити у кого-небудь зі знайомих таку велику суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи. Він уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.

Дядя Стьопа, чесно кажучи, дуже крутий по натурі чоловік, а тому перед від’їздом я завбачливо не згадував про гроші. Спершу я просто повідомив родича, що збираюсь його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана[1], виклав суть проблеми і попросив дядька здійснити стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядя Стьопа ледь не дав мені в табло і сказав, що мене (цитую) «давно пора підвісити за одне місце, тож, якщо ті насильники вчинять наді мною розправу, він тільки порадіє,