read-books.club » Сучасна проза » Письменники про футбол 📚 - Українською

Читати книгу - "Письменники про футбол"

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Письменники про футбол" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:
коли ми довго й безрезультатно ломимося назад до піцерії, і коли знаходимо останні освітлені кіоски, що загасають у темряві, як перегорілі лампочки, він навіть тоді не заспокоюється. Аж випивши все, що було, наговоривши продавщиці в кіоску цілу купу компліментів і запропонувавши їй одружитися, доки свідки стоять на ногах, він мирно дозволяє узяти себе під руку й потягнути на проспект, де ще можна впіймати хоча б якусь машину.

02.30

А коли Сєня ловить таки чорне пом’яте пежо, то в салоні попереду сидять два безсонних грузини, і мені це видається не дуже добрим знаком, проте немає ради, потрібно їхати, і ми з Сєнєю впихаємо нашого приятеля на заднє сидіння й притискаємось до нього з обох боків, щоби його не надто штормило в цій небезпечній нічній мандрівці. І все складається добре — Сєня тихо дивиться у вікно, я дивлюся в інше, а грузини мирно перемовляються поміж собою якоюсь своєю грузинською мовою, мирно й розважливо, час від часу вставляючи до примхливої кавказької говірки якісь іноземні слівця, почувши які Саша щоразу сторожко й недовірливо стріпує головою, проте швидко заспокоюється й далі засинає.

02.40

Але грузини починають крутити радіо, і на якійсь хвилі потрапляють на веселих діджеїв, котрі оголошують, що цієї пізньої та незатишної години для всіх, хто не спить і не знає чим зайнятися, співає зірка турецької естради Таркан. І тут він блискавично реагує:

02.40

— Ага, то все-таки турецької! — Повторює він зловтішно, так ніби виправдалися його найгірші сподівання. — А що я говорив!

02.40

І далі вже й не говорить нічого, просто стрибає поміж передніх крісел, хапаючись відразу за обох грузинів, котрі від несподіванки навіть не чинять належного опору. Водій той і взагалі кидає кермо, відмахуючись від Ефіопських обіймів, а напарник його сповзає під крісло, тож пежо просто пірнає в придорожні кущі й там благополучно глохне. Я відчиняю дверцята і починаю тягнути Сашу назовні, з тим щоби припинити це братнє кровопролиття. Але Ефіоп злісно опирається і молотить навсібіч кулаками й носаками, крутиться, як в’юн, нізащо не бажаючи відпускати таку жирну здобич. І коли я хапаю його за ногу й тягну на себе, він заряджує мені підбором у підборіддя, так що я злітаю в жовтневе повітря й падаю на спину, в прогірклі трави, дивлячись як просто наді мною в низькому невидимому небі поступово й незворотньо згасають зорі, й чорнильні води небуття падають згори, розплющуючи й ламаючи мене на дрібні безпорадні частини.

03.30

Будинки, повз які я проходив, видавались знайомими — колись я тут, безперечно, був. Якийсь час я йшов сам, аж раптом із-за рогу вийшов цілий гурт — мовчазні й зосереджені постаті, короткі фрази, темний одяг — і рушив поруч зі мною. З довколишніх під’їздів, арок та дворів виходили щоразу нові й нові перехожі, стаючи з нами в одну колону, хвіст якої скоро почав губитись у темряві. Ставало нас щоразу більше — хтось чекав на перехрестях і, пропустивши перші шеренги, приєднувався, хтось вибігав звідкись із темряви, а хтось вистрибував із великих автобусів, що мертво стояли на зупинках. Твердо й насторожено карбували ми крок важкими черевиками, іноді ділячись поміж собою сигаретами, іноді один одного про щось питаючи. Довго рухались темним проспектом, минаючи лікарні, заводи та універмаги, рухались уперед, у густому мороці, повз чорні вікна й забиті брами, вздовж порожніх колій і покинутих кінотеатрів. А коли темрява стала зовсім густою, ми врешті зупинилися, важко видихаючи мокре повітря.

04.00

І тоді в очі нам ударили різкі й потужні ліхтарі, відразу ж осліплюючи, і потрібен був якийсь час, аби ми звикли до цього яскравого світла. Аж потому ми розгледіли їх за усім цим світлом. Було їх одинадцятеро, були вони в білих футболках і чорних трусах, потойбічна бойова дружина, «команда футбольних святих», вони перепинили нам шлях і дивилися на нас похмуро й осудливо. Ми не знали, що сказати, й чекали, коли вони самі заговорять.

І один із них, той, чия футболка була особливо білою, сказав, дивлячись просто мені у вічі:

04.15

— Ось ти, — звертався він до мене строго й вимогливо, — що ти тут робиш?

— Я іду, — відповів на це я. — Разом із усіма.

— А куди ти йдеш? — Запитав він знову.

— Туди, куди й усі решта.

— Звідки ти тут узагалі взявся? — Поцікавився він.

— Я на футболі був, — відповів я. — Звідти й іду. Давай, начальник, пропусти нас. Ти ж бачиш, нам потрібно пройти.

— Та з якого фіга, — здивувався він, — я маю вас пропускати?

— Послухай, — відповів я, — ти ж сам усе прекрасно розумієш. Ти ж знаєш, куди ми йдемо, звідки ми тут узялися, чому ми збиваємось у зграї й витрачаємо свої життя в бійках, сварках і взаємних претензіях. Ти ж не можеш не знати, що значить для нас ця можливість долучитися до багатотисячних хорів, які славлять перемогу й відвагу. Ти ж розумієш, що крім наших звичок, фобій і залежностей у нас немає нічого справжнього й нічого вартісного. І весь цей футбол, всі ці нарочиті пристрасті й роблене шаленство, вся ця наша удавана злість і стимульована радість — все це лише спроба відтворити в щоденному житті щось таке, що давно й незворотньо було нами втрачено, але про що ми ніколи, ні на мить, жодної хвилини не забували. У нас немає нічого, крім наших викривлених уявлень про те, що б у нас, у принципі, мало бути. І кому як не тобі, начальник, мають бути зрозумілими ці тривога й сум’яття, з якими нам доводиться постійно мати справу. І якщо ви справжні святі, якщо ви маєте в цьому житті вплив бодай на щось, просто відійдіть убік, залиште нас сам на сам із нашим футболом, із нашими чоловічими слабостями й забобонами, з нашою серйозністю й нашим маразмом. Просто відійдіть убік і дайте нам пройти. Всім іншим нас забезпечить президент нашого клубу.

Він на якусь мить замислився. Враз озирнувся до своїх.

— Пєтя, — крикнув до крайнього, з капітанською пов’язкою на руці, — що робити будемо?

— Та пропусти ти цих зомбі, — ліниво озвався капітан. — У них сьогодні свято. Чотири — один усе-таки.

05.00

— Ей, пасажир, — він схиляється наді мною, обережно торсаючи за плече. — Підіймайся.

Я підводжу голову й розглядаю в сутінках його бабські оспалі обриси.

— Шо нада, Вася? — питаю незадоволено, прислухаючись до головного болю, що розтікається з глибин черепної коробки.

— Вставай, пасажир, — говорить на це Вася протяжним бабським голосом. — А то

1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Письменники про футбол"