Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

Я не насмілювався й слово сказати, бо ж чудово уявляв собі, наскільки важливе те, що відбувається зараз у черепних звивинах Рультабія.

— Я все ж таки вірю, що пан Робер Дарзак — порядна людина, — мовив він і потяг мене до заїзду «Донжон», який виднів за кілометр од нас, на дорозі біля гайка.

РОЗДІЛ X

«Тепер нам не доведеться ласувати свіжиною»

Заїзд «Донжон» був непоказний, але я полюбляю такі будиночки, де бантини та сволоки з роками почорніли від кіптяви, ці хисткі будівлі доби диліжансів, од яких невдовзі лишаться хіба спомини. Вони є тією часткою історії, яка пов’язує нас із минулим і продовжує його, видобувають з пам’яті старовинні казки, коли на мандрівника ще чатували небезпечні пригоди.

Я збагнув, що трактирові «Донжон» минуло вже добрих два століття. Тиньк подекуди пооблуплювавсь, оголивши ще міцну дерев’яну основу, яка відважно підтримувала ветхий дах. Самий же дах трохи зсунувся й нагадував кепку п’яниці, що з’їхала аж на очі. Залізна вивіска над дверима погрюкувала під поривами осіннього вітру. Місцевий художник зобразив на ній щось на кшталт башти, увінчаної гостроверхим дахом з ліхтарем, — подібний архітектурний витвір ми бачили в замку Гландьє. Під вивіскою на порозі стояв доволі неприємний чолов’яга, занурений у похмурі думки, судячи з його насумреного лоба та кошлатих брів.

Ми підійшли майже впритул, коли він нарешті зволив нас помітити й не дуже люб’язно запитав, чого нам треба. То був, поза всяким сумнівом, господар цього чарівного закладу. Й оскільки ми виявили бажання пообідати, він одказав, що не має жодної провізії, тож почастувати нас буде важко. При цьому в його очах проступала відверта недовіра, причину якої мені важко було пояснити.

— Ви можете нас не боятися, — сказав йому Рультабій, — ми не з поліції.

— А я не боюся поліції! Я взагалі нікого не боюсь! — одказав на те чолов’яга.

Я кивав своєму другові, мовляв, краще не наполягати, але Рультабій, якому, очевидячки, будь-що кортіло потрапити до заїзду, прошмигнув під рукою господаря й опинивсь у залі.

— Заходьте, — запросив він мене, — тут дуже гарно.

Справді, в каміні весело палахкотів вогонь. Ми підійшли ближче й простягли руки, бо того ранку вже відчувалося, що зима не за горами. Зал виявивсь досить просторий. Там стояли масивні дерев’яні столи, декілька лав та шинквас, на якому вишикувалися пляшки з сиропами та алкогольними напоями. Всі три вікна виходили на дорогу. На яскравому рекламному плакаті красувалася юна парижанка, що зухвало здіймала чарку, вихваляла високі якості нового вермуту, немовби викликаючи апетит. На камінній дошці трактирник розставив керамічні й фаянсові глечики та кухлі.

— Ось прекрасне вогнище, щоб засмажити курку! — мовив Рультабій.

— Немає в мене курей, навіть жалюгідного курчати! — відказав господар.

— Я знаю. — Голос Рультабія пролунав так глузливо, що це мене, признатися, здивувало. — Я знаю також, що нам не доведеться скуштувати й свіжини.

Мушу визнати, що я нічого не второпав зі слів Рультабія. Чому він каже цьому чоловікові: «Нам не доведеться скуштувати свіжини»? І чому трактирник, ледве почувши ті слова, грубо черкнувсь, але зараз же опанував себе й несподівано скорився необхідності виконувати нашу волю; так само повівся був і Робер Дарзак, що на все був згодний після того, як почув слова: «Будиночок священика не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє».

Безперечно, мій друг мав неабиякий хист до того, щоб за допомогою абсолютно незрозумілих слів підкоряти собі людей. Я натякнув йому на це, але він лише всміхнувся. Я б волів, щоб Рультабій зробив ласку й дав мені деякі пояснення, натомість він притулив пальця до вуст, що напевне означало: не лише собі забороняю розмовляти, а й тобі раджу правити мовчанку. Тим часом хазяїн штовхнув маленькі двері й гукнув, щоб принесли півдюжини яєць та шматок вирізки. Замовлене невдовзі принесла спритна молодиця з розкішним білявим волоссям і гарними великими очима.

Трактирник грубо кивнув їй:

— Забирайся звідси! І якщо з’явиться «зелений чоловік», щоб я тебе не бачив!

Вона зникла. Рультабій узяв миску з сирими яйцями й тацю з м’ясом, обережно поставив усе це перед собою, зняв із цвяха пательню, поставив на вогонь підвісну жаровню і, перш ніж засмажити біфштекси, заходився збивати яйця. Ще замовив дві пляшки добрячого сидру і після цього взагалі вже не звертав уваги на господаря, так само, як і господар, здавалося, не цікавився ним. Насправді чолов’яга то пас його очима, то кидав на мене погляд, сповнений тривоги, яку не міг приховати. Він не втручався, поки ми куховарили, а наші куверти поставив на стіл біля вікна.

Раптом трактирник пробурмотів:

— А-а, ось і він!

І, притуливши до шибки перекошене обличчя, яке не виказувало нічого, окрім лютої зненависті, він дивився на дорогу. Не встиг я і слово мовити, а Рультабій, залишивши свою яєчню, вже підскочив до вікна. Я зробив те саме.

Якийсь чоловік у зеленому оксамитовому костюмі і в круглому кашкеті такого ж кольору повагом простував шляхом, посмоктуючи люльку. Через плече в нього висіла рушниця, і в кожному його русі вгадувалася мало не аристократична свобода і невимушеність. Років йому можна було дати десь сорок п’ять: у вусах уже з’явилася сивизна. Чоловік цей, що носив пенсне, був навдивовижу гарний. Порівнявшись із трактиром, він мовби завагався, чи заходити, потім кинув погляд у наш бік, зробив кілька затяжок з люльки і так само розмірено покрокував своєю дорогою далі.

Ми з Рультабієм подивилися на господаря. Очі в нього горіли, кулаки стискалися, вуста сіпались.

— Добре, що не зайшов сьогодні, — просичав він.

— Що то за чоловік? — запитав Рультабій, який знову заходився збивати яйця.

— «Зелений чоловік»! — гарикнув трактирник. — Ви його не знаєте? Тим краще для вас. Це не те знайомство, яким можна пишатися. Так знай те: то лісничий пана Станжерсона.

— Здається, ви його не надто полюбляєте? — зауважив репортер, виливаючи збиті яйця на пательню.

— Його в окрузі ніхто не любить. Бо воно ж — гордун. Подейкують, колись мав статки, от і не може подарувати людям, що вони бачать, як він змушений працювати за шматок хліба. Що таке лісничий? Та сама лакиза, та й годі, — хіба ні? Слово честі, можна подумати, що це він власник Гландьє! Нібито всі ліси на землі належать йому самому. Він жодному сіромасі не дозволить кус хліба з’їсти, якщо той влаштується