Читати книгу - "Дивовижна історія Мері Стенз"

— Так. — погодилася Мері. — Це справедливо. Коли я маю переїхати в готель?

— Сьогодні.

— Мені треба забрати з дому деякі речі.

Місіс Белл зробила заперечливий жест рукою.

— Забудьте про це. Вони нікуди не дінуться. Все необхідне ви дістанете. Запам’ятайте, від сьогодні й надалі ви Лора Смайт, красуня-манекенниця, яка щойно повернулася… ну, скажімо, з Америки. Приватного детектива звуть Віллербі. Ерік Віллербі. Поводьтеся з ним чемно. Це надійна людина.

— Гаразд.

— Ви не повинні зустрічатися ні з ким, крім мене, містера Фасберже, міс Лурі та містера Роуза з рекламного агентства. Розумієте?

— Є ще одне, — сказала Мері, нахмурившись. — Я маю приятеля, з яким зустрічаюся щодня. Адже мені можна буде бачитися з ним?

— Єдина відповідь — ні, — коротко відказала місіс Белл. — Йому доведеться на кілька тижнів відмовитись од вашого товариства. Кажуть, розлука тільки зміцнює почуття.

— Але ж маю я право на якесь особисте життя?..

Місіс Белл нетерпляче постукала пальцями по столу.

— Міс Стенз, через кілька тижнів ви зможете мати стільки особистого життя, скільки вам заманеться, — мовила вона. — Наша фірма зробила для вас чимало, цілком змінила ваше майбутнє. Думаю, ми можемо сподіватись і на деякі невеликі жертви з вашого боку. Зрештою, від цього виграємо ми всі.

— Що ж, гаразд, — похмуро озвалася Мері. — Я зроблю так, як ви хочете.

— От і добре, — сказала місіс Белл, підводячись, — А тепер — зніматися.

Дівчина пішла за нею до павільйону.

Розділ одинадцятий

Того ж вечора вдягнений в уніформу шофер одвіз її в лискучому чорному лімузині з Стенмора до модерного висотного готелю “Онікс-Асторія”, спорудженого в Мейфері лише за рік перед тим. У вестибюлі її зустрів сам Еміль Фасберже. На його булькатому жаб’ячому обличчі був такий вираз, неначе він тільки й чекав нагоди накинутись на дівчину і проковтнути її живцем. Він прудко підскочив до Мері, владно стиснув їй руку і повів до американського бару. Вони сіли за невеличкий круглий столик під пальмою, і запопадливий офіціант у смокінгу подав їм напої. Світло різноколірних ламп, схованих у заглибинах протилежної стіни, веселкою мінилося в струменях мініатюрного водограю. Повітря було прохолодне, з легким запахом парфумів,

— Я подумав” що мені слід самому побачити, як вас тут влаштували, — пояснив Фасберже. — До того ж скоро має з’явитися Віллербі, і я вас познайомлю.

— Дякую, — пробурмотіла Мері, намагаючись приховати невиразну підозру. — Тут дуже гарно.

— Один з наймодерніших готелів у Європі. Чудові бенкетні зали. Гарна кухня. Я певен, що вам сподобається.

Вона поволі надпила свою чарку, шкодуючи, що замовила джин, а не херес.

— Я тільки не зовсім розумію, містере Фасберже, чому фірма “Черіл” раптом надумала оточити мене таким піклуванням — наче яку заїжджу кінозірку. — Вона на мить затнулася, тоді додала: — Я хочу сказати, що цілком вистачило б і номера в якомусь невеличкому готелі на тихій вулиці…

Фасберже солоденько всміхнувся і ніжно поплескав її по руці,

— На це є кілька причин. По-перше, преса, здається, вже дещо рознюхала про вас. Отож, коли їм пощастить дізнатися ще що-небудь, то задля нашого престижу треба, щоб усе виглядало цілком солідно. Нехай краще обложать “Онікс-Асторію”, аніж оту вашу квартиру… де це вона?.. ага, в Саут-Кенсінгтоні. Це питання психології.

— Так, розумію, — погодилась вона.

— А потім ще й ваша зовнішність, голубонько… Щиро кажучи, ми не сподівалися таких разючих наслідків. Ми гадали, що доктор… е-е… Престон зробить вас гарненькою, так би мовити, на рекламно-телевізійний зразок, і ні на мить не припускали, що він і справді зможе вчинити таке неймовірне, фантастичне перетворення… — Він замовк і втупився в неї жадібним, майже хтивим поглядом. — Факт залишається фактом, він обернув вас на сліпучу, казкову красуню. Не можу собі навіть уявити, яка ви станете, коли скінчиться дослід. Мені бракує фантазії.

— Я дуже вдячна докторові Престону і фірмі “Черіл”.

— Так от, ви повинні зрозуміти, як не до речі зараз те, що вами почала цікавитися преса. Єдине, що ми можемо зробити, це поставити вас в умови, гідні вашої краси, — немовби покласти перлину на чорний оксамит. — Він лукаво позирнув на Мері. — Певна річ, усе це коштуватиме фірмі набагато дорожче, ніж передбачалось, але я з превеликим задоволенням погодився на ці видатки. Мене весь час не залишає якесь таке відчуття, нібито це я сам вас сотворив. Отож мені дуже приємно чути від вас слова подяки. — Він побожно згорнув руки. — Теперішня молодь так рідко вміє по-справжньому виявляти вдячність.

Мері обережно всміхнулася до нього, але нічого не сказала.

— Давайте ще вип’ємо, — весело мовив Фасберже, жестом підкликаючи офіціанта.

Замовивши напої, він заговорив далі:

— Це нам уперше випала нагода побалакати отак віч-на-віч, Лоро. — Він тихенько осміхнувся сам до себе. — Даруйте, що я зважився вас так назвати, але ж, зрештою, це ім’я вам теж дала фірма “Черіл”.

— Гарне ім’я, — погодилась Мері.

— Прекрасне ім’я, — з притиском докинув Фасберже. — Прекрасне ім’я для прекрасної жінки. — Він якусь хвилю помовчав, немовби оцінюючи її поглядом. — Думаю, що тепер, коли ми дали вам усе, чого тільки може забажати жінка, ви високо сягнете. Але ніколи не забувайте, що світ складається з людей, а життя — із стосунків між ними. І врешті важливіше те, кого ви знаєте, аніж що ви знаєте, а тому треба цінувати друзів. Чим впливовіший друг, тим краще…

Офіціант повернувся з напоями. Фасберже, розплатився і надпив свою чарку, промовисто позираючи на дівчину.

— Ви доросла й розумна, — нараз мовив він. — Інакше я й думати не наважився б про те, що хочу вам зараз запропонувати. — Він посміхнувся масними губами. — Ви вже, певно, знаєте, що я маю на думці.

— Ні, не знаю, — насторожено відказала Мері.

Він непевно здвигнув плечима.

— Що ж, Лоро, давайте подивимось на речі просто…

Невідомо, що то були за речі, але він так ї не встиг на них подивитися. До бару зайшов високий на зріст, атлетичної будови чоловік і допитливо оглядівся довкола, неначе когось шукаючи. Уздрівши його, Фасберже замовк і підвівся з місця.

— Це Віллербі, — сказав він і подивився на свій коштовний годинник. — Трохи зарано він… — І рушив назустріч прибулому.

Віллербі, як спостерігла Мері, був кремезний, чорнявий і досить суворий чоловік, років десь під сорок. На ньому був строгий сірий костюм, біла сорочка і проста темно-червона краватка. Криси його м’якого капелюха трохи обвисали, хоч це й не справляло поганого враження, а невеличкі темні щіточки вусів зовсім не пасували