Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

том 1349, діти — це власність батьків. Є лише один вихід.

— Який? — вирвалося одночасно у всіх.

— Якщо його величність називатимуть Реформатором, том 1764, сторінка 377, королем Матіушем Реформатором.

— А що це означає?

— Так називають королів, які змінюють старі закони й порядки. Якщо король скаже: «Я хочу видати такий чи такий закон», я йому на це відповім: «Не можна, про це вже є закон». А якщо король скаже: «Я хочу провести реформу», тоді я відповім: «Будь ласка, ваша величносте!»

Усі охоче з цим погодилися. А ось із Фелеком справа несподівано ускладнилася.

— Королівським фаворитом він бути ніяк не може.

— Чому?

— Це суперечить придворному етикету, — бовкнув хтось.

Церемоніймейстер на засіданні не був присутній. Тому перевірити це було неможливо. Фаворитів призначають лише після смерті короля, користуючись незнанням Матіуша, збрехали міністри, а вони бажають своєму юному королеві бути здоровим дов- гі-довгі роки. Тому грамоту за будь-яку ціну у Фелека потрібно відібрати.

— Так, це незаконний документ, — підтвердив міністр юстиції. — Фелек може приходити в гості до короля, бути його другом, але закріплювати це грамотою за підписом і печаткою — такого закону немає.

— Ну гаразд, — сказав Матіуш, бажаючи їх випробувати. — А що, якщо я не погоджуся й посаджу вас знову у в’язницю?

— У вашій особі повеліває владика держави, — посміхнувся міністр юстиції. — Ви — король, воля ваша — закон.

«Ось диваки! — подумав Матіуш. — Через якийсь жалюгідний папірець ладні у в’язниці скніти».

— Милостивий государю, — продовжував міністр юстиції, — у наших законах передбачено все. У томі 235 сказано: «Король може порушити закон», але тоді його називають не реформатором, а…

— Як? — із занепокоєнням запитав Матіуш, охоплений недобрим передчуттям.

— Тираном.

Матіуш схопився з місця. Зблиснули оголені шаблі. Настала мертва тиша. Побілівши від страху, усі чекали, що скаже король. Навіть тюремні мухи перестали дзижчати.

— Прошу віднині називати мене Матіушем Реформатором… Ви вільні, панове, — карбуючи кожне слово, голосно сказав Матіуш.

Наглядач в’язниці відніс кандали в комірку, тюремна варта вклала шаблі у піхви, а сторож відчинив важкі, ковані залізом тюремні двері. Міністри від радості потирали руки.

— Хвилинку, панове. Я хочу провести реформу: видати завтра кожному школяреві по фунту шоколаду.

— Надто багато, — авторитетно заявив міністр здоров’я. — Животи болітимуть. Вистачить і чверті фунта.

— Ну гаразд, біс із вами, чверть фунта.

— У нас у державі п’ять мільйонів школярів, рахуючи ледарів і хуліганів…

— Усіх рахувати! — вигукнув Матіуш. — Усіх без винятку!

— Наші фабриканти виготовлять стільки шоколаду не раніше, ніж через десять днів.

— А щоб розвезти його по всій країні, буде потрібно ще тиждень.

— Ваше побажання, государю, можна виконати лише через три тижні.

— Нічого не поробиш, доведеться почекати, — невдоволено мовив Матіуш. У глибині душі йому було неприємно, що він сам не додумався до цього. Проте він не подав виду і вголос сказав: — Завтра ж оголосити про це в газетах!

— Пробачте, ваша величносте, — зазначив міністр юстиції. — Дітям, звичайно, буде дуже приємно отримати шоколад, але це не реформа. Це королівський дар. От якби ваша величність оголосила, що кожен школяр щодня отримуватиме коштом держави шоколад, тоді інша справа. Це вже закон. А так це пригощання, дарунок, пожертвування.

— Гаразд, дарунок, то дарунок, — поспішив погодитися Матіуш. Він втомився і боявся, як би знову не почалися довгі розмови і сперечання. — Засідання оголошую закритим. До побачення, панове.

Приїхавши в палац, Матіуш помчав у парк і свиснув.

— Ну, Фелеку, тепер я справжній король! Усе добре!

— Кому добре, а кому погано.

— Що сталося? — здивувався Матіуш.

— Батько через цей папірець усю спину мені сполосував.

— Що ти кажеш! — Матіуш був вражений.

— Ага. «Хай, каже, король якими хоче милостями тебе осипає, це його справа, а я з тебе, негіднику, шкіру спущу, тому що це моє, батьківське право. У палаці ти — королівський фаворит, а вдома — мій син. Батьківська рука надійніша за королівську милість».

Життя навчило Матіуша бути обачним і, головне, не квапитися, не робити нічого зопалу. У житті, як на війні: хочеш перемогти, ретельно готуйся до бою. З цим папером він знову поспішив. Зваляв дурня. І поставив себе в безглузде становище. Що ж виходить? Він, король, видає охоронну грамоту, а простий сержант, незважаючи на неї, лупить ні за що свого сина.

— Бачиш, Фелеку, ми з тобою трохи поквапилися. Пам’ятаєш, я говорив навіть, що краще зачекати. Зараз я тобі все поясню…

І Матіуш розповів йому історію з шоколадом.

— Королі не можуть робити все, що захочуть.

— Так, ваша величносте.

— Фелеку, називай мене, як колись, — Томеком. Адже ми разом воювали й тобі я зобов’язаний життям.

І вони вирішили називати один одного на ім’я, коли будуть наодинці.

— Залізно. Крушигоро!

— Залізно, Вирвидубе!

Тепер і про злощасну грамоту стало легше говорити.

— Замість неї я дам тобі ковзани, два м’ячі, альбом із марками, лупу й магніт.

— А батько мене знову налупить.

— Потерпи трохи, Фелеку. Королі не можуть зробити все одразу. Вони теж підкоряються закону.

— А що це за штука — закон?

— Я ще сам добре не знаю. Здається, такі книги.

— Угу. — Обличчя Фелека засмутилося. — Ти там на різних засіданнях буваєш, вчишся потроху, а я ось…

— Не сумуй, любий Фелеку. Побачиш, як здорово буде! Якщо одного мого слова достатньо, щоб п’ять мільйонів дітей отримали шоколад, отже, і для тебе я зможу зробити багато добра. Ти й не знаєш, як довго я не сплю ночами. Кручусь із боку на бік і все думаю: як зробити так, щоб усім було добре. Тепер мені легше. Для дорослих придумати щось приємне важко: у них є гроші, вони можуть купити собі, що хочуть…

— Не розумію, навіщо думати весь час про інших, — урвав Фелек. — Я на твоєму місці наказав би зробити в парку гойдалки, каруселі з музикою…

— Тобі цього не зрозуміти, тому що ти не король. Ну що ж, це хороша ідея. На наступному засіданні я запропоную у всіх школах зробити гойдалки й каруселі.

— І тир, і кегельбан.

— Добре.

XV

іністри прямо з в’язниці вирушили в кондитерську й замовили собі каву з вершками, тістечка із заварним кремом. Але свобода не принесла бажаної радості. Вони розуміли: з королем-хлопчиськом зладити буде нелегко. Прощай, спокій і привільне життя!

— Головне — гроші позичити.

— А нові не можна випустити?

— З цим доведеться зачекати. Ми й так під час війни просто жах, скільки їх навипускали.

— Гарне діло — чекати! А термінові борги як накажете сплатити?

— Я пропоную взяти позику в іноземних