Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

А поки що Грім оре і разом із землею обертається до ясних очей осені.

Частина друга

Рік активного сонця,

або ж

Історії трагічні, але з фіналом подекуди оптимістичним

Походеньки осені-прирічанки,

або ж

Реквієм білих лебедів

Хто хоч раз побував у Прирічному в пору стиглої осені, ніколи не згасить ні в пам’яті, ні в серці ніжне полум’я багряно-золотистих багать, якими, немов наречена, рясно уквітчується щедра, багата і прекрасна тутешня земля.

Осінь спершу підкрадається до гори Мелані, довірливо, немов дитя, притулиться щокою до її грудей, оглянеться навкруги і мало-помалу обійме стареньку. І за якийсь день-два згорблена Меланя ніби розправлюється, виростає: кожен кущ, кожне дерево, навіть травинка враз спалахують на її плечах веселковими, соковитими, як прирічанські яблука, барвами. Гляди — і вже Меланя як принаряджена молодиця. Хоч на весілля запрошуй — ця і в найзапальнішому танку себе не осоромить. Від такого раптового переродження гора добрішає, а в далеких її споминах оживають кущі винограду, обтяжені бурштиновими кетягами.

І знову каміння Мелані починає медово пахнути стиглим виноградом. За такої пори всі бджоли, які досі ласували нектаром поживної гречки чи солодкими плодами прирічанських садів, починають злітатися до гори. Приманені чудодійним запахом янтарних грон, малі трудяги облизують кожний камінь і, не зібравши пожитку, сердито сварять Меланю за обман. Гора слухає, слухає, і зостається їй тільки сумовито посміхнутись. Хіба поясниш цим крихітним чудо-роботягам своєю мовою, що медово пахне виноградом тільки пам’ять Мелані?

А осінь, діставшись маківки скелі — тої самої, на якій уславив себе Грім, — вже впевнено роздивила собі навкруги шляхи, зістрибнула притьмом і побігла долиною. Найперше помилася у потоці, і від її долонь той одразу поголубів. Окропила зелені шати братів-горіхів, і велетні з подивом почали роздивляти один на одному новенькі, гаптовані черленим золотом сорочки. Хотіли би подякувати — та осінь вже бігла селом. Вимальовувала сади, варила сливове повидло, квасила огірки, капусту, копала картоплю, виламувала кукурудзяні качани і, звичайно, чепурила хати до осінніх весіль. Разом з ними у селі наступав земний рай. У цю пору Прирічне із незапам’ятних часів укладало тимчасове перемир’я із Лопуховим, Воніговим, Волячим і Занькою. Жителі навколишніх сіл могли безборонно йти Прирічним, завітати на перше-ліпше весілля і стати дорогими гостями. Наскільки вже перченого характеру прирічанські собаки, й ті ставали навдивовижу сумирними. Село гуляло, пило, веселилося тижнями. Осінь, захмеліла від міцного прирічанського вина, ходила свахою із весільними рушниками від двору до двору і насамкінець кожного дня п’яною засинала десь під столом. І коли на всіх скрипках обривалися останні струни, а з бубнів зоставалося жалюгідне клоччя, осінь раптом спохвачувалась, бо їй ще газдувати у Лопухові, Вонігові, Волячому, Заньці… З важкою від похмілля головою бігла туди і по дорозі нагадувалась, що вже прийшов час морозів. Отож, не дуже гризучи собі совість, щедро обкидувала навколишні села сивими морозами і бігла подалі від біди. З тих пір і пішла гуляти по світу поговірка: “Якщо чорт багатому дітей колише, то осінь прирічанцям весілля править”.

Але подібної осені, як нинішня, ніхто із прирічанців не затямив. Яка не чіпка пам’ять у Федірцанової Мелані, то й вона туманно пригадувала, буцімто про таку осінь їй повідувала прабаба, а та, в свою чергу, чула від своєї прапрабаби.

У ту скорботну днину, коли ховали Гріма, осінь, замість того, аби погостити на горі Мелані, печаллю спливла із мерехтливих обріїв до кладовища, і все навкруги пойняла мертвотна жовтизна.

— Великий наш світ, і дуже важко людині знайти у ньому себе, — говорив здавлено над могилою, гамуючи сльози, голова колгоспу Дмитро Лазар. — Дехто проіснує цілий вік, так і не збагнувши свого місця у житті. Яскравим спалахом майнуло на наших очах життя Охріма Новикова. Але вогонь того спалаху зігрів кожного і його світло назавжди залишиться у нашій пам’яті…

І як не стримував себе мужній Дмитро Лазар, надалі говорити не зміг. Ніхто із прирічанців раніше не бачив його сліз. Горе завше єднає людей. Так сталося і на цей раз. Либонь вперше за всю історію прирічанці, лопухівці, вонігівці, волячівці і заньківці зійшлися разом, хоч і на кладовищі. Горе звело їх і стало спільним. Стояли люди у задумливій зажурі і на непокриті голови дерева сипали із такою печаллю листя, що виділося, вже ніколи не зазеленіють.

Жінки відвели зомлілу Вариводиху від труни, і раптом небо тужно заплакало пташиними голосами.

Всі підвели очі. Від гори Мелані, поволі опускаючись, до кладовища плив табун білих лебедів. Обвівши коло над людьми, птахи один за одним плавно опустились неподалік і завмерли, сумно дивлячись на похоронний натовп. Що покликало лебедів у тутешні краї в таку осінню рань? Може, пам’ять далеких предків про Велику ріку, яка текла в їх крові, а може, людське горе — ніхто не міг збагнути. Щойно відправили похорони, білі і горді птиці знялися над кладовищем, обвели над могилою прощальне коло, і чулося — людськими голосами заплакали. Відтак змили у небеса. Ніхто із прирічанців ні до цих пір, ні опісля лебедів у цих краях не бачив…

А осінь, минаючи Прирічне з його бучними весіллями, кудись запропастилась. Завжди високі, квітучі осінні небеса враз опустились низько до землі, набурмосились, і пішли дощі.

Як упорались з врожаєм — прирічанці й досі не дотямлять. А з неба лило, наче його хто сокирою розітнув. Землю, виділось, промочило до самих кісток, і, коли було йти полем, вона в’язла і гойдалася наче свіжозамішане тісто.

Баба Вариводиха, слухаючи, як ліниво і нудно чалапають попід вікнами дощі, заламувала руки.

— Господи, як він там у землі? Певно, його вже всього водою залило.

Почасти ночами від кладовища доносились моторошні крики пугачів. Вариводисі ж здавалося, що її кличе онук. Схоплювалась із постелі, сяк-так зодягалась і дибала туди. Сідала край могили і до самого ранку виплакувала останки старечих очей.

Прирічанці, побоюючись, що Вариводиха може отак ненароком й задубіти, доручили пильнувати її сусідці Мелані. Федірцаня, не вельми побиваючись за своїм багатством — Петром, забрала пожитки і перейшла мешкати до Вариводихи.

Поланя ж цілими днями мовчки лежала в ліжку, зовсім відмовилась від їжі, годинами дивилася в