Читати книгу - "В сталевих грозах"

ми зустрічалися в окопі, то порівнювали досягнення наших відрізків, заводячи розмови довкола штольневих рам, взірцевих бліндажів, робочого часу й таких подібних тем. Улюбленим предметом обговорення було будівництво мого «борделю» — маленької спальної келії, яка мала бути вирубана в сухій крейді з підземного коридору, на кшталт лисячої нори, де можна було проспати навіть кінець світу. Замість матраца я поклав собі тоненьку дротяну сітку, для обшивки стін — особливу мішковину з кулезахисних мішків.

1 березня, коли ми з ополченцем Ікманном, який невдовзі загинув, стояли за брезентовою завісою, просто біля нас розірвався снаряд. Осколки пролетіли, не зачепивши нас. Приглянувшись, ми виявили, що брезент посічений кількома шматками заліза потворної довжини й гостроти. Ми називали ці штуки калаталами або картеччю, бо їх не чути, аж поки раптом не опиняєшся у хмарі осколків, що зі свистом рояться довкола.

14 березня прямим попаданням п'ятнадцятисантиметрового снаряду в сусідній відрізок справа важко поранило трьох бійців і ще трьох убило. Від одного не залишилось ані сліду, інший обвуглився начорно. 18-го у постового перед моїм бліндажем влучив осколок гранати, який розірвав йому щоку й відірвав мочку вуха. 19-го на лівому фланзі пострілом у голову важко поранило стрільця Шмідта. 23-го справа від мого бліндажа внаслідок пострілу в голову загинув стрілець Льоманн. Того самого вечора постовий повідомив мені, що в загородженні сидить ворожий патруль. З кількома людьми я вибрався з окопу, але нічого не виявив.

7 квітня на правому фланзі осколком рушничної кулі поранено в голову стрільця Крамера. Цей вид поранення англійськими набоями, що розліталися на друзки від найменшого зіткнення, траплявся дуже часто. Пополудні околиці мого бліндажа впродовж годин обстрілювали важкими снарядами. Світловий колодязь розтрощило, і за кожним ударом град твердої глини залітав крізь отвір, що, однак, не заважало нам пити каву.

Потім ми мали дуель з відчайдухом-англійцем, чия голова визирала понад краєм траншеї на відстані щонайбільше 100 метрів від нас. Він допік нам низкою надзвичайно влучних пострілів прямо у наші бійниці. Разом із кількома людьми я відповів на вогонь, та тут-таки хвацько націлена куля влучила у край нашої бійниці, геть засипавши нам очі піском і незначно поранивши мене маленьким осколком у шию. Та ми не поступалися: висовувались, коротко цілились і знову ховалися. Відразу по тому куля дзенькнула об рушницю стрільця Шторха, чиє лице, поранене щонайменше десятком осколків, ціле кривавило. Наступний постріл вирвав шматок з краю нашої бійниці; ще інший розтрощив дзеркало, за допомогою якого ми вели спостереження. Проте ми дістали сатисфакцію, коли після кількох точно націлених в глиняний насип перед його лицем пострілів наш противник безслідно зник. Наостанок я збив трьома пострілами великокаліберних набоїв захисний щит, з-поза якого той затятий парубок весь час вигулькував.

9 квітня два англійські літаки кілька разів пролетіли впритул над нашою позицією. Ціла залога вискочила з бліндажів і відкрила шалений вогонь. Не встиг я промовити лейтенантові Зіверсу, що стояв поряд: «Тільки б не помітила флангова батарея!» — як повз наші вуха вже просвистіли перші уламки, і ми застрибнули в найближчу штольню. Зіверс стояв перед входом, я порадив йому пройти далі, і — клац! — осколок завширшки з долоню, димлячись, хряснув у вологу глину йому попід ноги. На додаток нас іще почастували кількома шрапнельними мінами, чиї чорні кулі з несамовитою силою розірвалися над нашими головами. Одному бійцеві в плече влучив осколок завбільшки з булавочну голівку, який, однак, спричиняв неабиякі страждання. За це я засадив англійцям у траншею кілька «ананасів», тобто п'ятифунтових метальних мін, які формою нагадували ці делікатесні фрукти. Між піхотинцями існувала мовчазна домовленість обмежуватися лише рушницями, тому застосування вибухівки каралося подвійною відплатою. На жаль, у противника здебільшого було стільки боєприпасів, що ми видихалися першими.

За ці жахіття ми випили в Зіверсовому бліндажі кілька пляшок червоного вина, які непередбачувано ввели мене в такий настрій, що я, попри ясне місячне сяйво, подався до себе додому по відкритому. Незабаром я втратив напрям, утрапив у велетенську вирву від міни і вже чув зблизька англійців, що працювали у своєму окопі. Порушивши їх спокій двома ручними гранатами, я прожогом кинувся до нашого окопу, напоровшись при цьому рукою на стрімке вістря однієї з наших чудесних пасток. Вони складалися з чотирьох загострених залізних шпичаків, виставлених так, що один із них стирчав вертикально. Ми розставляли їх на пластунських стежках.

У ці дні взагалі біля колючого дроту кипіла жвава діяльність, іноді не позбавлена своєрідного кривавого гумору. Так, в одного з наших патрульних вистрелили свої ж, бо він затинався і не міг швидко видобути з себе пароль. Іншим разом один, просвяткувавши до півночі на кухні в Монші, переліз через загороди й відкрив самостійний вогонь проти власної лінії. Коли він відстрілявся, його затягли в окоп і як слід відлупцювали.

НАПЕРЕДОДНІ БИТВИ НА СОММІ

У середині квітня 1916 року мене відрядили в Круазіль, містечко за лінією фронту, на навчальні курси, якими керував командир нашої дивізії, генерал-майор Зонтаґ. Нам викладали теорію і практику цілої низки військових дисциплін. Особливо захопливими були тактичні вилазки під орудою майора фон Яроцкі, маленького, грубенького штабного офіцера, що виявляв надзвичайну ревність у службі. Ми називали його «самоваром». Часті виїзди й оглядини земляних споруджень в тилу давали нам, звиклим зверхньо дивитись на все, що лежить позаду передньої лінії, уявлення про незмірну працю, здійснювану за спиною бойових з'єднань. Отож, ми відвідали бійню, склад провіанту і зброярську майстерню в Буаелі, тартак і саперний парк у Бурлонському лісі, молочарню, свинарник і миловарню в Інші, летовище та пекарню в Кеані. В неділю ми їхали в поблизькі міста Камбре, Дуйї та Валенсьєн, щоб «знов поглянути на дам у капелюшках».

Було б немило з мого боку, якби в цій книжці, де стільки крові, я замовчав одну пригоду, в якій мені припала дещо кумедна роль. Тієї зими, коли наш батальйон гостював у «короля Кеану», мені, молодому офіцерові, вперше довелося оглядати пости. На виході з села я заблукав і зайшов, аби розпитати дорогу до невеличкого станційного посту, до крихітної одинокої хатинки. Єдиною її мешканкою була сімнадцятирічна дівчинка на ім'я Жанна, чий батько незадовго перед тим помер, і тепер вона тут самотньо хазяйнувала. Пояснивши мені дорогу, вона засміялася і сказала, коли я запитав про причину цього сміху: «Vous êtes bien jeune, je voudrais avoir votre devenir»[10]. Із-за войовничого духу, що промовляв із цих слів, я прозвав її тоді «Жанна д'Арк», а згодом в окопних боях не раз вертався подумки