Читати книгу - "В сталевих грозах"

У ці дні також один підофіцер з шостої, якого я добре знав і чий брат загинув лише кілька днів тому, був смертельно поранений знайденою ним кульовою міною. Він відкрутив запальник і, помітивши, що зеленуватий порох, який з неї посипався, майже вигорів, запхав запалену цигарку в отвір. Міна, звичайно ж, вибухнула, завдавши йому понад п'ятдесят ран. Таким або подібним чином ми нерідко зазнавали втрат через легковажність, яка є наслідком постійного перебування серед вибухових речовин. Незатишним сусідою в цьому сенсі був лейтенант Поок, який мешкав у самотньому бліндажі серед покрученої плутанини окопів за лівим флангом. Він позносив туди купу велетенських нерозірваних снарядів і розважався тим, що відкручував запальники й розкладав їх, немов дрібні годинникові механізми, на деталі. Щоразу, коли мій шлях лежав попри нього, я десятою дорогою обходив це моторошне житло. І коли люди вибивали направляюче мідне кільце з невибухлих снарядів, аби переробити його на ножі для розрізання конвертів чи наручні браслети, теж часто траплялося щось подібне.

В ніч на 3 лютого ми після виснажливого перебування на позиції знову прибули в Душі. Наступного ранку я сидів у чудовному настрої першого дня відпочинку в своїй квартирі на Емміхпляц і затишно попивав каву, коли раптом, як затакт до важкого обстрілу села, просто перед моїми вхідними дверима гаратнув нечуваної сили вибух, висадивши віконну раму в кімнату. В три скоки я опинився в підвалі, куди з дивовижною швидкістю позбігалися й інші мешканці будинку. Оскільки підвал наполовину виступав над землею, а від саду його відділяла лише тоненька стіна, всі понабивалися в короткий, вузький прохід штольні, яку почали будувати лише кілька днів тому. Крізь щільно стиснуті тіла, повискуючи, з достоту тваринним інстинктом, до найтемнішого закутка пробирався мій вівчур. Десь далеко в регулярних проміжках лунали черги глухих пострілів, за ними, секунд за тридцять, чувся свист і завивання важких залізних куснів, що завершувався грімкими вибухами довкола нашого будиночка. Щоразу у вікна підвалу вривалася прикра ударна хвиля, грудки землі та осколки періщили по глиняній дахівці, а у стійлах форкали й тупотіли схарапуджені коні. До того всього ще й завивав пес, а товстий музикант при кожному наростанні свисту скрикував так голосно, ніби йому мали вирвати зуб.

Нарешті ця буря минула, і ми знову наважилися вийти на свіже повітря. Понівечена головна вулиця була пожвавлена, як зворохоблений мурашник. Моя квартира виглядала дуже кепсько. Прямо біля стіни підвалу земля в кількох місцях була розпанахана, фруктові дерева переламані, а посеред самої брами, ніби глузуючи, лежав довгий невибухлий снаряд. Дах був страшенно подірявлений. Великим осколком зрізало півкомина. Поряд у канцелярії кілька метких осколків пробили стіни й велику шафу для одягу, роздерши на клоччя однострої, прибережені для відпустки додому.

8 лютого наш відрізок зазнав сильного обстрілу. Вже рано-вранці у бліндаж мого відділення на правому фланзі, геть несподівано для його мешканців, влучив невибухлий снаряд нашої ж артилерії, висадивши двері й заваливши пічку. Ця пригода, яка так щасливо скінчилася, була увіковічена в карикатурі, на якій вісім чоловік лежать купою на тліючому згарищі від пічки, придавлені розтрощеними дверима, а з кутка зловісно підморгує нерозірваний снаряд. Пізніше пополудні нам розстріляли ще три бліндажі, на щастя, при цьому тільки одного бійця легко поранило в коліно, бо решта всі, крім постових, поховалися в штольнях. Наступного дня вогнем фланкуючої батареї був смертельно поранений в бік стрілець моєї чоти Гартманн.

25 лютого нас особливо засмутив смертельний випадок, який забрав у нас прекрасного товариша. Перед самою перезміною я дістав повідомлення: щойно в сусідній штольні загинув доброволець Карґ. Я подався туди й побачив, як вже не раз, заклопотану групу, що схилилася над непорушним тілом, яке з судомно стиснутими руками лежало на просякнутому кров'ю снігу, витріщивши скляні очі в сутінкове зимове небо. Ще одна жертва флангової батареї! При перших пострілах Карґ був в окопі й одразу ж устрибнув до штольні. Один снаряд упав угорі на протилежний край окопу так невдало, що великий осколок залетів у загалом добре закритий хід штольні. Карґові, який був упевнений, що вже у безпеці, влучило в потилицю; смерть його була раптова й швидка.

Флангова батарея в ці дні взагалі була дуже діяльна. Приблизно щогодини вона випускала один-єдиний, несподіваний залп, осколки якого мели по нашому окопу. За шість днів з 3 по 8 лютого це коштувало нам трьох убитих, трьох важко й чотирьох легко поранених. Хоча батарея стояла на віддалі, мабуть, щонайбільше півтора кілометра, на гірському схилі з нашого лівого флангу, артилерії ніяк не вдавалося змусити її замовкнути. Тому ми намагалися збільшити кількість та висоту наших поперечин, аби в такий спосіб обмежити її дію на якомога менші відрізки траншеї. Місця, які проглядалися з висоти, ми маскували завісами із сіна чи шмаття. Зміцнювали також пости балками чи залізобетонними плитами. І все ж, в окопі не бракувало сильного руху, аби сприяти задуму англійця «вполювати» собі одного-другого без особливих витрат боєприпасів.

На початку березня найгірша грязюка була позаду. Погода стояла суха, окоп чисто обшитий дошками. Щовечора я сидів у бліндажі за маленьким письмовим столом і читав, або ж балакав, коли хтось заходив у гості. Разом з командиром роти нас було четверо офіцерів, і жили ми дуже дружно. Щодня в бліндажі то одного, то другого пили каву або вечеряли, часто з плящиною, а то й кількома, курили, грали в карти й вели солдафонські розмови. Часом, коли пощастить, був оселедець з картоплею в мундирах і смальцем, пресмачна страва. Ці затишні години врівноважували у спогадах безліч днів, сповнених крові, бруду й тяжкої праці. Та й можливі вони були тільки в ці довгі періоди на позиції, коли ми тісно зживалися і майже встигали обзавестися звичками мирного часу. Головною нашою гордістю була будівельна діяльність, до якої нас ніхто особливо не спонукав. Працюючи без упину, ми вирили в глинистому крейдяному ґрунті одну за одною тридцятисходинкові штольні і з'єднали їх поперечними галереями, так що спокійно могли собі пересуватися глибоко під землею з правого на лівий фланг наших відділень. Улюбленим моїм витвором був підземний прохід завдовжки в шістдесят метрів від мого бліндажа до бліндажа командира роти, від якого праворуч і ліворуч, ніби в підземнім коридорі, відгалужувалися житлові й муніційні камери. Ця споруда дуже придалася нам в пізніших боях.

Коли після ранкової кави — а до нас навіть майже регулярно надходили газети — свіжовмиті, зі складаною лінійкою в руках,