Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

Фімка заходився вивчати напис. Хаща Хижих Равликів чекала необачного відвідувача праворуч. Скеля Ікластих Каменів точила свої гранітні зуби ліворуч. Виходить, йдемо прямо!

— Ти не проти, Мірмелеоне? — про всяк випадок запитав Фімка. — Може, у тебе є думки щодо того, де варто пошукати Мелісу?

— Йдемо прямо, — погодився муралевиний лев. — Я давно хотів глянути на Озеро Кольорової Музики, а тут саме така нагода трапилася, — зізнався він трохи зніяковіло. — До того ж, якщо чесно, мені здається, що не має значення, куди ми підемо. Меліса обов’язково знайде нас.

«Головне, — подумав Фімка, — щоб нас раніше не знайшов хтось інший».

Його раптом охопили погані й нечіткі передчуття (хлопчик саме проходив повз Яр Пророчого Туману, і жмути цього самого Туману надуло на доріжку для відвідувачів). Від того, що передчуття були нечіткими, вони здавалися ще гидкішими.

Ні, Фімка ані хвилини не вагався: він знав, що Мелісі потрібно допомогти, і зовсім не тому, що йому неодмінно треба відшукати Пензель. Зрештою, Фімка давно вже міг запитати про нього у Розалінди.

Але хоча Фімка і хвилювався про долю Меліси (та й про свою власну теж), він все одно не міг би йти географічним парком, не звертаючи уваги на його дива. Тому він звертав. А якщо чесно, то тільки на них і задивлявся, зовсім забувши про свої біди.

Тим більше, що саме зараз вони проходили повз Урочище Дитячих Кошмарів. По той бік міцного скла в тінях метушилися кошмарні страховиська й жахи, і Фімка навіть пошкодував, що не повернув біля роздоріжжя праворуч або ліворуч. А потім Мірмелеон розповів йому, що це думконепробивне скло, і хлопчик трохи заспокоївся. Вони постояли, спостерігаючи, як тиранозавр боровся на смерть з тарілкою манної каші (тарілка перемагала). Потім через кущі ринув цілий ескадрон гігантських павуків і кинувся на допомогу тиранозавру. Шерстистий бабай з палаючими очима в цей час сидів на пеньку, неподалік від баталії, і виводив у чийомусь щоденнику жирні двійки і вимоги батькам негайно з’явитися до школи.

Словом, Кошмари вони і є Кошмари.

«Добре, — подумав Фімка, — що через скло вони не можуть до мене дотягтися».

Далі було приємніше видовище — те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.

В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.

— Класно! — прошепотів Фімка.

— Ще б пак! — погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.

— А чому ти так хотів побачити це Озеро?

— Я — родом звідти ж, звідки воно, — тихо сказав Мірмелеон. — Його переніс сюди один чарівник.

— Злий?

— Розсіяний, — невесело посміхнувся муралевиний лев. — А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. — Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. — Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.

— А ти як потрапив сюди?

— Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас. І вона просила поквапитися. До речі, далі, якщо не помиляюся, Долина Загублених Речей. Може, вона там?

Меліса справді була там. Фімка відразу це зрозумів, йому навіть не знадобилося запитувати Мірмелеона, чи вона це. Бо поблизу інших дівчат видно не було, а ця, чорноволоса, із кумедною такою мармизкою, відразу ж помчала в їхній бік.

— Добре, що ви прийшли! — гукнула вона. — Очі б мої вас не бачили!

— Взаємно! — бадьоро відгукнувся Фімка. — Ну, які проблеми? — запитав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав безтурботно.

— Я знаю, де захований Пензель! — голосно прошепотіла Меліса. — Ну, той самий.

— Я в курсі, що це за Пензель, — заспокоїв її Фімка. — Мені тут розповіли... Слухай, то де ж він?

— Звичайно, у Долині! Ходімо...

Вони перестрибнули через невисокий паркан, який відокремлював Долину від доріжки для відвідувачів, і поспішили за Мелісою. Але не побігли, бо Долина була всіяна найрізноманітнішими речами, які колись загубилися та так і не знайшлися.

Тут отримали прихисток і відірвані ґудзики, і імператорські корони, які скотилися з голів. А також: шпаргалки, цілі армії іграшкових солдатиків, ключі від заводних іграшок, будинків, сейфів і механічних сердець, носовички, штучні щелепи (з алмазними зубами!), книжки, гребінці, футбольні й тенісні м’ячі, мобільні телефони, вагони з секретним вантажем, вогнегасники, шпильки, викрутки, бабусині окуляри, срібні кулі і рукописи письменників-початківців. Рукописів було особливо багато; складені в стоси, вони тяглися до неба дивовижними хмарочосами, і якщо ви випадково зачіпали їх, ці стоси завалювалися, гучно зашелестівши, і засівали все навкруг сторінками. Фімку це бентежило, він щоразу намагався обійти аркуші, щоб не наступати на них, і тому зачіпав інші стоси, і вони знову падали...

Нарешті Меліса заявила, що вони прийшли. Хлопці й муралевиний лев стояли перед величезним літаком, який теж, напевно, колись загубився, а тепер лежав посеред Долини. «Люблять вони тут гарні назви, — подумав Фімка. — Назвали б — «Смітник». Ні, обов’язково треба — «Долина»! Теж мені, романтики!»

Насправді ж його просто збив з пантелику цей літак. Бо Фімці раптом здалося, що Долина Загублених Речей якось пов’язана з Урочищем Дитячих Кошмарів. І коли вони з Мелісою і Мірмелеоном ввійдуть у літак, там знайдуться пасажири — ті самі, що летіли в ньому колись давно. Пасажири, які перетворилися на кістяки. Може навіть, ще не зовсім мертві кістяки. Ну, ви розумієте...

Але входити у літак їм не довелося. Виявилося, що досить нахилитися і зазирнути під колеса літака. Чи, якщо вже бути зовсім точними, під шасі літака, бо саме так називаються його колеса.

Між задніми шасі лежав у пожовклій траві пензель. На вигляд — найзвичайнісінький. Але Фімка вже знав, що нічого звичайного в ньому, крім зовнішнього вигляду, немає. Він — чарівний, він — Пензель. Той самий, який допоможе повернутися додому!

— Я ж казав! — тріумфально вигукнув за їхніми спинами чийсь голос.