Читати книгу - "Книга кладовища"

— І ти захлинулася?

— Ще б пак. Наковталася повні легені води. Тут мені й кінець.

— А, — прокоментував Ніх, — то ти таки не була відьмою.

Дівчина уважно подивилася на нього своїми примарними очима-намистинками і всміхнулася. Вона й досі скидалася на гобліна, але тепер — на гобліна симпатичного, і Ніх подумав, що з такою усмішкою Соломон Порріт бігав за нею без жодних приворотів.

— Що за маячня, звісно, я була відьмою. Вони це зрозуміли, коли відв'язали мене від ганебного стільця, на девять десятих мертву, суцільно вкриту ряскою і ставковим брудом. Я закотила очі і прокляла їх, усіх до одного, хто зібрався на сільській луці, щоб вони не знали спокою навіть у могилах. Аж сама здивувалася, як легко це вийшло. Як у танцях, коли твої ноги самі підхоплюють ритм нової мелодії, якої вуха ніколи не чули, голова танцю не знає, а ноги все одно стрибають до світанку.

Вона встала і закружляла, застрибала, і босі ноги її забіліли в місячному сяйві.

— Отак я і прокляла їх, з останнім подихом, що булькав у ставковій воді. А потім померла. Вони палили моє тіло на луці, поки не лишилося нічого, крім чорних вуглин, а залишки запхали у яму на Гончарному полі, і навіть надгробка з іменем не поставили.

І тільки після цього дівчина замовкла і трохи, на якусь мить, зажурилася.

— Когось із них поховано на кладовищі? — спитав Ніх.

— Жодного, — промовила відьма, просвітлівши. — Наступної ж суботи пану Поррінджеру привезли килим із самого Лондона. Знатний такий килим. Але виявилося, що в ньому було не лише хороше плетиво і міцна вовна — у візерунку цього килима приїхала чума, і ще до настання понеділка п'ятеро селян кашляли кров'ю, а шкіру мали таку ж чорну, яку мала я, коли мене вигребли з вогнища. За тиждень чума охопила практично все село, і тіла без розбору покидали в чумну яму, яку викопали за містом і наповнили до країв.

— То вимерло все село?

Дівчина знизала плечима.

— Померли всі, хто дивився, як мене топлять і палять. Як твоя нога?

— Краще, — відповів Ніх. — Дякую.

Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:

— То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?

Вона хмикнула:

— Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.

І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:

— А як тебе звати?

— У мене ж немає надгробка, — відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. — Можу зватися як завгодно. Хіба ні?

— Але ж ім'я в тебе напевно є.

— Ліза Гемпсток, ваша милосте, — уїдливо відказала вона, а потім додала: — Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.

І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.

Як Ніх почав підійматися на пагорб, то обернувся, щоб помахати їй рукою, але дівчина вже зникла.

На кладовищі було вдосталь уламків інших надгробків і пам'ятників, але Ніх розумів, що це буде найменш підходящим дарунком сіроокій відьмі з Гончарного поля. Потрібно було щось інше. Овенс вирішив нікому не казати про свої наміри, не в останню чергу — через небезпідставні підозри, що йому заборонять їх здійснювати.

Кілька наступних днів плани розпирали йому голову, кожен наступний ще вигадливіший і недоладніший за попередній. Пан Пенніворс бився у відчаї.

— Як я бачу, — проголосив він, чухаючи свою запилюжену бороду, — якщо ви й просуваєтеся в якомусь напрямку, то в оберненому. Ви не зникаєте. Ви очевидні, юначе. Вас важко не помітити. Навіть якщо ви десь з'явитеся в товаристві пурпурового лева, зеленого слона і червоного єдинорога, на якому їхатиме верхи король Великої Британії в королівських шатах, я впевнений, що на вас і лише на вас люди витріщатимуться, не зважаючи на інші дрібні недоречності.

Ніх лише мовчки дивився на нього. Він розмірковував, чи є у живих якісь спеціальні крамниці, де продають самі лише надгробки, і якщо є, то як таку знайти, а зникання ввижалося йому найменшим клопотом.

Хлопчик скористався готовністю панни Борроуз трохи відійти від тем граматики та складання слів і розпитав її про гроші: як ними користуватися, як за них отримувати бажане. Овенс мав кілька монеток, знайдених за роки життя на кладовищі (він з'ясував, що найкраще шукати гроші там, де на травичці обіймалися, тулилися, цілувалися і валялися закохані парочки, бо після них на землі лишалися металеві монетки), і сподівався, що нарешті матиме нагоду ними скористатися.

— Скільки коштує надгробок? — спитав Ніх панну Борроуз.

— За моїх часів, — відповіла та, — він коштував п'ятнадцять гіней. Скільки сьогодні — не знаю. Думаю, більше. Значно, значно більше.

Ніх мав два фунти й п'ятдесят три пенси. І був упевнений, що цього не вистачить.

До чоловіка кольору індиго хлопець спускався чотири роки тому — майже півжиття — але дороги не забув. Ніх вибрався на вершечок пагорба, вище за все місто, вище за крону яблуні, вище за шпиль маленької каплиці, нагору, там, де, як попсутий зуб, стирчав мавзолей Фробішера. Він прослизнув усередину, за труну, і пішов униз, униз, і ще далі, йшов вузенькими сходами, вирізьбленими в камені, вглиб пагорба, аж поки не дістався кам'яної кімнати. Там було темно, як у шахті, але Ніх бачив усе, як бачать мертві, і поховання видало йому свої таємниці.

Винищувач обвивався довкола курганної стіни. Хлопчик відчував його. Як Ніх і пам'ятав, той був невидимкою, суцільними прозорими щупальцями ненависті й жадоби. Але Овенс його не боявся.

— БІЙСЯ НАС, — шепотів Винищувач. — МИ ОХОРОНЯЄМО РЕЧІ ЦІННІ Й ВІЧНІ.

— Я вас не боюся, — відповів Ніх. — Забули? І мені треба дещо забрати.

— НІЩО НЕ ПОЛИШАЄ КІМНАТИ, — була відповідь істоти з темряви. — НІЖ, БРОШКА, КУБОК. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЮТЬ ЇХ У ТЕМРЯВІ. МИ ЧЕКАЄМО.

— Я, звісно, перепрошую, але це ваша могила? — спитав Ніх.

— ХАЗЯЇН ЛИШИВ НАС ОХОРОНЯТИ ПОЛЕ, ПОХОВАВ НАШІ ЧЕРЕПИ ПІД ЦИМ КАМЕНЕМ, ВІН ЛИШИВ НАС