Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Божечки, люба пані, які ви добрі! Як добре ви зрозуміли, що мені набагато легше написати вам, аніж говорити з вами! Тільки ось дуже вже важко все це сказати; але ж ви мені друг, чи не так? О так, ви мій добрий, щирий друг! Я постараюся не боятися. І, крім того, мені такі потрібні ви, ваші поради! Я страшенно від усього засмучуюся; мені здається, всі здогадуються, про що я думаю, а головне – коли він присутній, я червонію, тільки-но хто-небудь на мене погляне. Вчора, коли ви помітили, що я плачу, річ була в тому, що я хотіла з вами поговорити, а потім не знаю вже, що мене зупинило, і коли ви запитали, що це зі мною, сльози полилися самі собою. Я не змогла б і слова вимовити. Коли б не ви, мама все помітила б, і що б тоді було зі мною? Адже так я увесь час і живу, особливо останні чотири дні!

Усе почалося з того дня, добродійко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансені написав мені. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я і уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати і не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумієте, я воліла б усе життя мати самі прикрості, ніж якби він мені не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, і можу вас запевнити, я навіть сказала йому, що дуже на нього за це гніваюсь, але він каже, що це було сильніше за нього, і я йому охоче вірю. Я ж сама вирішила не відповідати йому і, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз і навіть частково лише для того, аби сказати йому, щоб він мені більше не писав. Але незважаючи на це, він увесь час пише, а позаяк я йому не відповідаю, я бачу, що він сумує, і мене це засмучує ще більше. Я вже не знаю, що мені робити, що зі мною станеться, і, по правді сказати, мене можна пожаліти.

Скажіть мені, будь ласка, добродійко, чи дуже було б погано, якби я йому час від часу відповідала? Тільки доти, поки він сам не вирішить припинити мені писати, і все не стане, як було раніше. Бо, що стосується мене, то, якщо це триватиме, я не знаю, що зі мною буде. Ви знаєте, коли я читала його останнього листа, я так плакала, що ніяк не могла заспокоїтись, і я впевнена, що, коли я йому й тепер не дам відповіді, ми зовсім змучимося.

Я вам надішлю його листа або зроблю копію, і ви самі зможете судити. Ви побачите, він нічого поганого не просить. Проте, якщо ви вважатимете, що відповідати не можна, я обіцяю вам утриматись. Але я гадаю, ви зі мною погодитеся, що нічого поганого тут немає. Оскільки вже зайшла про це мова, добродійко, дозвольте мені поставити вам ще одне запитання: мені казали, що любити кого-небудь – погано. Але чому? Я тому запитую, що пан кавалер Дансені стверджує, ніби нічого поганого в цьому немає і що майже всі люди люблять. Якщо це так, то не бачу, чом би я не мала собі цього дозволяти. Чи, можливо, це погано тільки для дівиць? Адже я чула, як мама казала, що мадемуазель Д*** любить пана М***, і говорила вона про це зовсім не як про щось особливо погане. Проте я впевнена, що вона розсердилася б на мене, якби дізналася про мої дружні почуття до пана Дансені. Вона, мама, досі поводиться зі мною, як із дитиною, і нічого мені не каже. Коли вона взяла мене з монастиря, я гадала, вона хоче видати мене заміж, а тепер мені здається, що ні. Не те щоб мене це дуже хвилювало, запевняю вас, але ви з нею в такій дружбі й, можливо, знаєте, як іде справа, а якщо знаєте, я сподіваюся, ви мені скажете.

Довгий вийшов лист, люба пані, але ви ж дозволили мені писати вам. Я і скористалася цим, щоб усе вам повідати, і дуже розраховую на вашу дружбу.

Маю честь і т. д.

Париж, 23 серпня 17…

Лист 28

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!

Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.

Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав