Читати книгу - "Смерть у кредит"

Тут надоспів мій батько, який дико волав… Машина востаннє захрипіла: «Бу-у-а-а!..» На цьому все скінчилося! Чортове авто затихло!

Ми загидили всю місцевість мастилом з нудотним запахом. Усі вилізли з катафалка… І разом штовхали його до Аньєра, там був гараж. У батька литки напружувалися крізь вовняні гетри… Місцеві панії милувалися ним. Моя мати пишалась… Для охолодження мотора у нас було маленьке брезентове відерце. Ми пішли до фонтана по воду. Наш триколісний автомобіль виглядав, як фабрика на візку зеленяра. Поки ми штовхали авто, то подерли на клоччя весь свій одяг, так багато стирчало з нього різних гачків та гострих деталей…

Біля в'їзду до міста дядько Едуар з моїм батьком зайшли у бістро випити пивка. Я і панії гепнулися на лавку при вході й, відкашлюючись, чекали на лимонад. Усі були дуже втомлені. Над нашою родиною знову збиралися грозові хмари. Оґюсту була потрібна розрядка, він довго шукав якийсь привід. Сопів і принюхувався, як бульдог. Для нього найкраще підходив саме я. Інші могли послати його подалі… Він вихилив склянку перно. До цього він не мав звички. То був такий собі екстравагантний вибрик… Приводом стали мої подерті штани. Мій дядько намагався втрутитись, та від цього батько ще більше скаженів…

Повертаючись із заміських екскурсій, я зазвичай одержував найбільшої прочуханки. Біля міської брами завжди людно. Я зумисне репетував щосили, щоб подратувати його. Я намагався привернути загальну увагу, упав, став качатися попід столиками. Він страшенно соромився за мене перед людьми. Батько терпіти не міг, коли на нього всі витріщали баньки. Подумки я бажав йому, аби він здох. Присоромлено пригнувшись, ми від'їжджали, як боягузи, на своїй неприборканій таратайці.

Щоразу, коли ми поверталися з автомобільної прогулянки, було стільки сварок, що дядько врешті відмовився від свого заміру.

«Малому, — казали всі, — свіже повітря, звичайно, йде на користь!.. Але автомобіль занадто його збуджує!..»

* * *

Пані Меон з крамнички навпроти була рідкісною сволотою. Вона чіплялась до нас із найменшого приводу, пліткувала, ще, окрім усього, була заздрісна. Хоча свої корсети вона продавала досить добре. За сорок років у старої було багато постійних клієнток: матері приводили до неї своїх дочок. То були жінки, які не стали б першому стрічному виставляти свої груди.

Через Тома та його звичку обдзюрювати вітрини наші стосунки стали зовсім жахливими. Щоправда, дзюрив не він один. Усі шавки нашої околиці робили те саме. Пасаж був їхньою променадою.

Меон спеціально приперлася, аби спровокувати мою матір на скандал. Репетувала, мовляв, як це підступно, підло, що наш клятий пес загидив їй усю вітрину… Крики відлунювали з крамниці аж до скляного даху. Перехожі ставали на той чи той бік. Ця сварка виявилась фатальною. Бабуся, яка зазвичай була завжди витриманою у своїх висловах, цього разу дала їй різку відсіч. Коли батько повернувся з контори й про все довідався, то на нього найшла така лють, що страшно було дивитись! Він так жахливо вирячував очі на вітрину цієї карги, що ми боялися, аби він її не задушив. Ми тримали його, повиснувши на його пальті… Нараз він став сильним, як триколісна машина. Волочив нас за собою по крамниці… Кричав аж до третього поверху, що зробить з цієї клятої корсетниці котлету… «Я не мала тобі про це розповідати!..» — белькотіла матір. Та лихо вже сталося.

* * *

Протягом наступних тижнів мені дали спокій. У батька були інші клопоти. Як тільки він мав вільну хвилину, витріщався на крамницю Меон. А та робила те саме. Вони стежили одне за одним крізь штори. Повернувшись з контори, він одразу замислювався над тим, що ж вона якраз затіває. Все відбувалося візаві… Коли вона була в кухні на першому поверсі, він також забивався в кут нашої кухні. І вигукував жахливі погрози…

«Ти подиви! І як ця стара сволота не отруїться?! Не обіжреться грибами й не ковтне свою вставну щелепу!.. І товчене скло не дуже полюбляє!.. От тварюка!..» За нею він стежив постійно. Він втратив інтерес до моїх ницих інстинктів… У певному сенсі це було навіть зручно.

Інші сусіди намагались уникати зайвого галасу. Собаки гидили скрізь, і на їхні вітрини, не тільки на вітрину Меон. І хай би скільки вони посипали все сіркою, Пасаж Березіна залишався справжнісінькою клоакою. Бажання відлити приваблювало сюди всіх. Нас обсцикали всі, хто хотів, навіть дорослі, особливо, коли йшов дощ. Сюди заходили саме для цього. А в підворітті до вулиці Приморгей постійно клали купи. Скаржитися було нікому. Нерідко це були наші покупці, з собаками й без них.

Нарешті батькові вже було замало пані Меон, і він почав чіплятись до Бабусі.

— Ця стара шкапа зі своїм смердючим псом, ти подивись на неї, я знаю, що вона задумала!.. Ти не розумієш!.. Вона хитра!.. Брехлива! Вона з тою заодно! Це точно! Хочуть мені все зіпсувати!.. І вже давно! От дві сучки!.. Чому? Ти ще питаєш? Щоб розлютити мене! Ось! Ось чому!..

— Та ні, Оґюсте, запевняю тебе!.. Ти вигадуєш! Перебільшуєш кожну дрібницю!..

— Це я вигадую? Може скажеш, що я брешу?.. Облиш! Це ти вигадуєш! Ох! Клеманс! Тебе вже не виправити! Життя тебе нічому не вчить!.. Нас переслідують! По нас топчуться!.. Над нами знущаються! Знеславлюють мене! А що ти на це? Що я перебільшую?.. Ну, це вже край!

Нараз він розридався… Настала і його черга.

* * *

У Пасажі не тільки ми продавали круглі й овальні столики й маленькі фотелі, оббиті репсом, часів Людовіка XVI. Наші конкуренти, що мали крамницю зі старими речами, стали на бік Меон. Цього слід було сподіватися. Батько відтоді втратив сон. Його жахіттям, перш ніж іти на роботу, було щоденне прибирання двору й усіх канав біля нашої крамниці.

Він виходив з відром, мітлою, ганчіркою і маленькою лопаткою, якою він зачерпував лайно й кидав у стружки. Для такої освіченої людини це було надзвичайно принизливо. А фекалій з кожним днем ставало все більше, особливо біля наших дверей. Це їй-бо була якась змова.

Пані Меон, посміхаючись, позирала зі свого вікна на першому поверсі на батька, як той змагається з гівном. Вона мала втіху на цілий день. Прибігали сусіди, аби полічити купи лайна.

Бились об заклад, що він не зможе всього прибрати.

Він квапився, адже ще треба було одягти комірець і краватку. Треба було