Читати книгу - "Керрі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Із книги «Мене звуть Сьюзен Снелл» авторства Сьюзен Снелл (Нью-Йорк, Simon & Schuster, 1986), стор. 1—4:
Про те, що трапилося в Чемберлені на випускний, одного не зрозумів ніхто. Не зрозуміла преса, не зрозуміли науковці з Університету Дюка, не зрозумів Девід Конґресс (хоча «Вибух з тіні» — це, певно, єдина бодай наполовину пристойна книжка, написана на цю тему), і Комісія Вайт, для якої я стала зручним відбувайлом, теж цього не зрозуміла.
Ідеться про один фундаментальний факт: ми були дітьми.
Керрі було сімнадцять, Крісті Гарґенсен сімнадцять, мені сімнадцять, Томмі Россові — вісімнадцять, Біллі Ноланові (котрий залишався в дев’ятому класі на другий рік, імовірно, ще тоді не навчившись списувати на екзаменах) було дев’ятнадцять…
Старші діти реагують у значно соціально прийнятніші способи, але вони все одно схильні до неправильних рішень, надмірних реакцій, недооцінки.
У першому розділі, що йде за цим вступом, я мушу показати ці нахили на собі самій, наскільки зможу. Але те, про що я хочу розповісти, лежить в основі моєї участі в подіях випускного вечора, і коли вже я збираюсь очистити своє ім’я, то мушу почати з особливо болючих спогадів…
Я вже розповідала свою історію (найбільш гіркопам’ятний раз — перед Комісією Вайт, яка прийняла її з недовірою). З огляду на двісті смертей і знищення цілого містечка, легко забути той факт, що ми були дітьми. Були дітьми. Дітьми, що намагалися вчинити якнайкраще…
— Та ти здуріла.
Він блимнув на неї, не бажаючи вірити щойно почутому. Вони сиділи в нього вдома перед увімкненим, але забутим телевізором. Його мати пішла навідати сусідку, місіс Кляйн. Батько ладнав у підвальній майстерні шпаківню.
Сью виглядала ніяково, але рішуче.
— Я хочу цього, Томмі.
— А я от не хочу. Я думаю, що це, блін, найскаженіша штука, яку я коли-небудь чув. Щось таке роблять, програвши заклад.
Її обличчя напружилося.
— Та ну? А мені здалося, що це ти на днях виголошував благородні промови. А коли мова заходить про те, щоб докласти рук до того, про що патякав язик…
— Тпру, зажди. — Він не образився й усміхнувся. — Я ж не відмовився, правда? Принаймні поки що.
— Ти…
— Зажди. Просто зажди. Дай сказати. Ти хочеш, щоб я запросив Керрі Вайт на Весняний бал, — гаразд, це ясно. Але є кілька речей, яких не розумію.
— Кажи. — Вона нахилилася вперед.
— Перше — що з цього вийде хорошого? І друге — навіть якби я її запросив, чого ти думаєш, що вона погодилась би?
— А чого б вона… Як це не… — Вона затнулася. — Ти… всім подобаєшся і…
— Ми обоє знаємо, що в Керрі нема причин приязно ставитися до тих, хто всім подобається.
— З тобою вона піде.
— Чому?
Притиснута його питанням, вона глянула на Томмі водночас зухвало й гордо.
— Я бачила, як вона на тебе дивиться. Вона запала. Як половина дівчат у Юені.
Він закотив очі.
— Кажу тобі, — впиралася Сью. — Вона не зможе відмовитися.
— Нехай, я тобі повірю, — сказав він. — Як щодо іншого питання?
— Тобто що з цього буде хорошого? Ну… вона виповзе зі своєї мушлі, звісно. Стане… — Вона затнулася.
— Частиною цього світу? Та годі, Сьюз. Ти ж не віриш у таку маячню.
— Гаразд, — сказала вона. — Може, й не вірю. А можливо, мені й досі здається, що я повинна дещо виправити.
— Душова кімната?
— Набагато більше. Може, якби було тільки це, то я могла б уже заспокоїтись, але злі штуки сипалися на неї з початкової школи. Я не брала участі в усьому, але бувало. Якби ми вибрали однакові предмети, б’юсь об заклад, я б долучилася ще до кількох. Воно здавалося… ох, просто дуже смішним. Дівчата в таких випадках бувають жорстокі, як ті кішки, і хлопці цього по-справжньому не розуміють. Хлопці трохи дражнили Керрі й скоро забували, але дівчата… Це тривало так довго, що я вже не пам’ятаю, коли воно почалося. Якби я була на місці Керрі, то не знесла б і думки про те, щоб показатися світові. Знайшла б якусь велику каменюку й забилася б під неї.
— Ви були малими, — сказав він. — Діти не знають, що роблять. Діти навіть не знають, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають людям болю. У них нема, гм, чуйності. Врубаєшся?
Від цих слів їй раптом навернулася одна фундаментальна думка, що нависла над інцидентом у душовій, як небо над горами, і вона силкувалася точно її висловити.
— Але ж ніхто не усвідомлює, що їхні реакції дійсно, по-справжньому завдають іншим людям болю! Люди не стають кращі, а тільки розумніші. Коли стаєш розумнішим, то не перестаєш відривати мухам крила, а тільки придумуєш для цього кращі причини. Багато хто з дітей скаже, що їм шкода Керрі Вайт, — і здебільшого це будуть дівчата, ото сміхота, — але б’юся об заклад, що ніхто з них не знає, що значить бути Керрі Вайт кожну секунду кожного дня. І насправді їм до цього нема діла.
— А тобі?
— Не знаю! — скрикнула вона. — Але хтось мусить спробувати й перепросити в якийсь значущий спосіб… щоб воно було чогось варте.
— Гаразд. Я її запрошу.
— Справді? — Питання прозвучало беземоційно й здивовано. Вона не сподівалася, що він дійсно погодиться.
— Так. Але гадаю, що вона відмовиться. Ти перебільшуєш мій комерційний потенціал. Популярність — це просто дурня. У тебе на цьому якийсь пунктик.
— Дякую, — сказала Сью, і слово прозвучало дивно, ніби вона подякувала інквізитору за тортури.
— Я тебе кохаю, — промовив Томмі.
Вона здивовано глянула на нього. Він уперше сказав це вголос.
Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 9):
Мало хто — а найменше чоловіки — дивується тому, що я попросила Томмі повести Керрі на Весняний бал, але вони дивуються тому, що він це зробив. Це показує, що розум чоловіків не бачить альтруїзму в подібному до себе.
Томмі запросив її, бо кохав мене і я цього хотіла. Звідки, спитає скептик із задніх рядів, ти знаєш, що він тебе кохав? Бо він мені сказав про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Керрі», після закриття браузера.