Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

подумала, що він хоче скористатися їхнім телефоном, та він попросив її спуститися – її чоловік лежить на першому поверсі. Вона взяла ключі від квартири і спустилася. На підлозі між ліфтом і дверима в квартиру Вейнерів лежав Степан Бандера. З рота, носа і вух текла кров, але він був живий, відкрив і закрив очі. З горла йшов хриплий звук.

Над ним схилилася Магдалена Вінкльман, служниця Вейнерів, з якою, на думку Ярослави Бандери, у чоловіка був роман; вона витирала кров з його обличчя, схоже, що він тримав її руку у своїй. Довкола зібралися й інші люди, зокрема сусіди Вейнерів гер і фрау Гамзе, вони й покликали Ярославу Бандеру спуститися вниз. Гамзе збиралися обідати, коли почули шум у коридорі. Першою з квартири визирнула фрау Гамзе, вона побачила як їхній сусід Стефан Попель лежить на підлозі. Разом з Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерів, вони перевернули Бандеру на бік, щоб він не задихнувся від крові, яка йшла ротом. Фрау Гамзе дізналася про цей медичний прийом у концтаборі.

Ярослава скрикнула й осіла на підлогу. Вона тримала Степанову голову і торсала його: «Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?» Гер Гамзе подзвонив у швидку допомогу, яка приїхала за кілька хвилин. Ярослава підозрювала, що в чоловіка серцевий напад. Вона зателефонувала в контору на Цепелінштрасе сказати, що стався нещасний випадок: Степан упав на сходах, і йому потрібна допомога лікарів. У неї був явний стрес. Чоловік, з яким вона говорила по телефону, за кілька днів згадував, що жінка говорила нескладно: він зрозумів тільки, що сталося щось недобре, хтось упав, якісь сходи. Він пообіцяв негайно прийти. Ярослава поїхала разом з чоловіком у лікарню на Лазаретштрасе, що неподалік їхнього будинку[72].

Співробітники Степана Бандери, що примчалися з Цепелінштрасе, швидку допомогу вже не застали. Вони поговорили з його донькою, вона сказала, що в батька, напевно, був серцевий напад. Тоді вони розпитали подружжя Гамзе. На підлозі біля вхідних дверей і біля ліфта була кров. Біля дверей стояв пакет з помідорами, здавалося, що, перш ніж впасти, Бандера поставив його на підлогу. Коли засмучені колеги Бандери пішли, фрау Гамзе і Магдалена Вінкльман взяли віник, швабру, відро води і прибрали в під’їзді. За кілька хвилин не лишилося й сліду, що тут щось сталося. Гер Гамзе прибрав пакет з помідорами[73].

Дорога від дому до лікарні була нетривалою, але Стефан Попель, як Бандеру записали в лікарні, не вижив. Черговий лікар оглянув тіло й констатував смерть від серцевого нападу. Впавши зі сходів, гер Попель розбив голову, з носа, рота і вух текла кров. Жодних ознак насильства на тілі не виявили – схоже було на нещасний випадок. Шкода, звісно, але таке трапляється, лікарі й медсестри не раз бачили подібні випадки.

Колеги пана Попеля, які одразу приїхали в лікарню, трималися іншої думки. Судячи з того, як вони говорили про його смерть, Попель був їхнім начальником. Важко сказати, який бізнес вів цей чоловік, але його підлеглі були приблизно того ж віку – років п’ятдесят. Усі добре одягнуті, говорили німецькою із сильним слов’янським акцентом. Між собою вони теж говорили якоюсь слов’янською мовою. Хтось спитав, чи є шанси повернути пана Попеля до життя якими-небудь уколами чи кисневими масками. Почувши «ні», чоловік спитав, чи може це бути вбивством. Лікарю так не здалося: сходи – річ небезпечна, можна перечепитися і забитися на смерть на рівному місці. Колегам пана Попеля довелося змиритися з вердиктом медиків – смерть від серцевого нападу[74].

Вони повернулися в контору й почали власне розслідування подій того дня. Ранок 15 жовтня в будинку на Цепелінштрасе, 67, де квартирували різні відділення ОУН-б, нічим не відрізнявся від інших днів. Степан Бандера прийшов близько восьмої в супроводі свого охоронця Василя Сколоздри, відомого в еміграції під псевдо «Ніновський». Бандера пройшов у кабінет, а Ніновський вийшов у друкарню газети «Шлях перемоги», яка розташовувалася на першому поверсі будинку.

Конторські працівники почали збиратися близько дев’ятої. Того ранку до Бандери приходили три працівники, всіх потім допитала поліція і служба безпеки ОУН-б. Близько одинадцятої тридцяти Бандера вийшов із кабінету і спустився в редакцію газети, де працювала його близька знайома, дружина колишнього шефа служби безпеки ОУН-б, закинутого 1951 року в Україну, Мирона Матвієйко, Євгенія. Він спитав, чи не хоче вона під’їхати до ринку й купити фруктів, але Євгенія відмовилася. Згідно зі звітом ЦРУ про обставини смерті Бандери, складеному через кілька місяців, «вона відмовилася тричі, пославшись на те, що не в настрої і нічого не хоче». У тому ж звіті зазначено, що «Бандера наполягав і сказав, щоб вона поїхала просто за компанію. Вона погодилася, тільки коли попросили й інші працівники».

Вони почали спускатися на перший поверх, аж Бандера згадав, що залишив у кабінеті свій берет. Задумавшись на мить, він сказав пані Матвієйко, що забере його після обіду. Бандера зазвичай обідав удома й вирішив купити овочів і фруктів на Гросмарктгале. Усі знали, що він любить роль господаря, домашні клопоти, сам купує продукти і любить смачно поїсти. Інша пристрасть Бандери – автомобіль. Він дуже дбайливо ставився до своєї машини, мив її годинами і сам, без механіка, розбирався з дрібними несправностями. Бандера з Матвієйко вийшли з будинку, сіли в синій «Опель-капітан» і поїхали на Гросмарктгале на інший берег Ізара.

На ринку Бандера купив винограду, слив і помідорів, ймовірно, для засолювання. Пара склала пакунки з покупками в машину й поїхала назад на Цепелінштрасе. Бандера висадив Євгенію Матвієйко неподалік контори. Вона захотіла забрати свій пакунок з горіхами, але Бандера сказав, що принесе його після обіду – він лежав у багажнику під його покупками. Бандера поспішав. «Почекай хвильку. Я скажу Василю Ніновському супроводити тебе додому», – запропонувала Євгенія. Але Бандера часто нехтував інструкціями охорони і не послухав: «Поки Ніновський спуститься, я вже буду вдома. До зустрічі». Про останні години життя Бандери його колегам більше нічого з’ясувати не вдалося.

Медперсонал подзвонив у кріпó (кримінальну поліцію): лікарі діяли суто за інструкцією, окремих підозр смерть пана Попеля не викликала. Оглядаючи тіло, лікарі виявили під правою пахвою кобуру з «Вальтером-ППК» калібра 7,65 – маленький пістолет, розроблений для німецької поліції, його було зручно носити під одягом. Носити зброю в Німеччині було справою незвичною і формально протизаконною, медперсонал мусив у таких випадках доповідати в поліцію.

Та поліція не надто зацікавилася цим випадком – ця смерть злочином не пахла. Вирішили відправити тіло на розтин в Інститут судової медицини в Університеті Людвіга Максиміліана. Розтин