Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А чому я повинен розповідати вам про заповіт?
Інспектор Кредок усміхнувся:
– Бо я зможу подивитися його й без вас, якщо захочу, у Сомерсет-Гаусі5.
Містер Вімборн знехотя відповів йому кривою посмішкою:
– Ви маєте цілковиту слушність, інспекторе. Я тільки хотів сказати, що інформація, яку ви просите вам надати, не має жодного стосунку до справи, котру ви розслідуєте. Що ж до заповіту Джосії Крекенторпа, то в ньому нема ніякої таємниці. Він залишив свій великий статок довіреним особам, прибутки з того статку мають виплачуватися його синові Лютеру протягом усього його життя, а по смерті Лютера капітал має бути порівну розділений між дітьми Лютера: Едмундом, Седріком, Гарольдом, Альфредом, Еммою та Едіт. Едмунд був убитий на війні, а Едіт померла чотири роки тому; тож коли Лютер Крекенторп помре, гроші будуть поділені між Седріком, Гарольдом, Альфредом, Еммою та сином Едіт – Александером Істлі.
– А кому дістанеться будинок?
– У заповіті сказано, що будинок відійде найстаршому із синів Лютера Крекенторпа або його нащадкам.
– А чи був Едмунд Крекенторп одружений?
– Ні, не був.
– Отже, маєток відійде…
– До наступного сина – Седріка.
– Містер Лютер Крекенторп не може його позбутися?
– Ні.
– І він не контролює капітал?
– Ні.
– Вам це не здається дивним? – запитав інспектор Кредок. – Певно, батько не любив його.
– Ви не помилилися, – сказав інспектор Вімборн. – Старий Джосія був розчарований, що його старший син не виявив жодного інтересу до родинного бізнесу – чи то будь-якого бізнесу. Лютер гаяв свій час, мандруючи за кордоном та колекціонуючи предмети мистецтва. Старий Джосія дуже не полюбляв такої діяльності. Тому він залишив свої гроші під опікою для наступного покоління.
– Але поки що наступне покоління не має ніякого прибутку, крім тих невеликих грошей, які вони самі собі заробляють або які дає їм батько, а у батька хоч і є солідний прибуток, проте він не може розпоряджатися капіталом.
– Саме так. Проте який стосунок усе це має до вбивства невідомої жінки іноземного походження, я збагнути не годен.
– Схоже, воно й справді не має до цього жоднісінького стосунку, – швидко погодився інспектор Кредок. – Я лише хотів уточнити факти.
Містер Вімборн скинув на нього гострим поглядом, а потім, ніби задоволений його результатом, підвівся на ноги.
– Я зараз хочу повернутися до Лондона, – сказав він. – Якщо, звісно, у вас більше немає до мене запитань.
Він подивився на одного інспектора, потім на іншого.
– Ні, сер, дякуємо вам.
З холу долинув гучний звук гонга.
– О Боже! – сказав містер Вімборн. – Певно, хтось із хлопчиків розважається.
Інспектор Кредок підвищив голос, щоб перекричати гонг, і сказав:
– Ми поки що залишимо родину, нехай вони спокійно з’їдять ланч, але інспектор Бейкон і я хочемо повернутися – скажімо, десь о чверть на третю – і коротко поговорити з кожним членом родини.
– Ви вважаєте це необхідним?
– Ну, знаєте… – Кредок стенув плечима. – Ми не маємо права пропускати жодного шансу. Хтось може щось пригадати, і це допоможе нам з’ясувати особистість тієї жінки.
– Я сумніваюся, інспекторе. Дуже в цьому сумніваюся. Але бажаю вам успіху. Як я щойно сказав, чим скоріше ця гидка історія проясниться, тим ліпше буде для кожного.
Похитавши головою, він повільно вийшов із кімнати.
ІІ
Повернувшись із попереднього розслідування, Люсі відразу поквапилася на кухню й була заклопотана приготуванням ланчу, коли Браєн Істлі просунув голову у двері.
– Чи можу я вам чимось допомогти? – запитав він. – Я вмію все робити по дому.
Люсі подивилася на нього швидким, але, можливо, надто уважним поглядом. Браєн приїхав на своєму маленькому автомобілі марки «ем-джі», коли слухання вже почалося, і вона не встигла як слід його роздивитися.
Вона побачила перед собою чоловіка, який справляв непогане враження. Істлі здався їй приємним на вигляд молодиком, якому було років тридцять із гаком, з брунатним чубом, виразними синіми очима й величезними світлими вусами.
– Хлопці досі не повернулися, – сказав він, заходячи й сідаючи на куточок кухонного столу. – Їм знадобиться ще хвилин двадцять, щоб доїхати на велосипедах.
Люсі всміхнулася.
– Вони були сповнені рішучості нічого не пропустити.
– Я не можу їх звинувачувати. Маю на увазі, що це перше розслідування в їхньому ще молодому житті, а до того ж воно відбувається, можна сказати, у їхній родині.
– Ви не могли б звільнити мені стіл, містере Істлі? Я хочу поставити туди жаровню.
Браєн підкорився.
– Я бачу тут розпечений жир. А що ви на нього покладете?
– Йоркширський пудинг.
– Старий добрий Йоркшир. Отже, на сьогодні буде й традиційний ростбіф, який так полюбляли їсти у старій добрій Англії.
– Так.
– Такі страви раніше готували на похорон. Пахне смачно. – Він нахилив голову й понюхав страву. – Вам не заважає моє базікання?
– Якщо ви вже прийшли допомагати, то допомагайте. – Вона дістала з печі ще одну жаровню. – Переверніть кружальця картоплі, щоб вони підсмажилися з протилежного боку…
Браєн охоче виконав доручення.
– То все це смажилося тут, поки ми перебували на попередньому розслідуванні? А ви не боялися, що ваші страви перетворяться на попіл?
– Ні, звичайно. Плита має терморегулятор.
– Це щось подібне до електричного мозку, правильно я вгадав?
Люсі скинула на нього швидким поглядом.
– Цілком правильно. А зараз поставте цю жаровню в піч. Ось, візьміть ганчірку, щоб не обпектися. Поставте її на другу полицю, на верхній у мене пектиметься пудинг.
Браєн підкорився, але не втримався, щоб не зойкнути від болю.
– Обпеклися?
– Зовсім трохи. Не страшно. Яка небезпечна професія – готувати їжу!
– Думаю, ви ніколи її собі не готуєте?
– Правду кажучи, готую – і досить часто. Але щось якомога простіше. Можу зварити собі яйце – якщо не забуду подивитися на годинник. Можу підсмажити яєчню з беконом. Або настромити на рашпіль стейк. Можу відкрити банку із супом. Я маю у своєму помешканні невеличку електричну плитку найпримітивнішого зразка.
– Ви живете в Лондоні?
– Якщо ви називаєте це життям – то так.
Його голос прозвучав сумно. Він дивився, як Люсі запихає в духовку жаровню з йоркширським пудингом.
– Як тут приємно, – сказав він, глибоко зітхнувши.
Люсі тепер могла відірватися від плити й приділити своєму співрозмовникові більшу увагу.
– Де приємно – на кухні?
– Так. Вона нагадує мені кухню в нашому домі – коли я був малим хлопцем.
Люсі була вражена журливими нотами в голосі Браєна Істлі. Придивившись до нього уважніше, вона зрозуміла, що він значно старший, аніж їй здалося спочатку. Він мав близько сорока років. Було важко уявити, що він доводиться батьком Александерові. Він нагадав їй одного з численних пілотів часів війни, коли вона була вразливою чотирнадцятирічною дівчинкою. Відтоді вона виросла й увійшла в повоєнний світ – але мала таке відчуття, ніби Браєн так і не зміг увійти до цього сучасного світу, здавалося, ніби роки оминули його. Його наступні слова підтвердили її враження. Він знову сів на кухонний стіл.
– Це важкий світ, – сказав він, – ви зі мною згодні? Я хотів сказати, що жити в ньому дуже важко. Власне кажучи, мене ніхто цього не навчив.
Люсі пригадала, що їй розповідала про нього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд о 4.50 з Педдінгтона», після закриття браузера.