Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

А там біля пристані стояв уже напоготові корабель. Кнут зроду ще не бачив такого корабля. Він був такий великий, що від носа до корми не долітав людський голос. Тому посередині стояв матрос і команду з корми передавав на ніс, та й то всім доводилось добре кричати, щоб їх почули.

Господарі острова вже повантажили свою рибу на корабель, а Кнутова ще висіла на жердинах. Він сам почав зносити її в трюм. Але хоч скільки носив, на жердинах риби не меншало, бо замість тієї, що він здіймав, з’являлася нова.

Нарешті трюм наповнився, і корабель відплив.

На ярмарку Кнут продав свою рибу дуже вдало і за отримані гроші купив новий вітрильник з усім рибальським спорядженням. А купував він його разом з дідком, який був йому за порадника.

Пізно ввечері, коли Кнут налаштувався додому, дідок прийшов до нього на вітрильник попрощатися.

— Ти нас більше не побачиш, — сказав він. — Та поки житимеш чесно, ми тобі завжди допомагатимем. Стоятимем поряд із тобою біля стерна, коли лютуватиме буря, підпиратимем твої щогли, щоб вони не ламалися, і разом з тобою ловитимем рибу. Тобі завжди щаститиме.

Відтоді так воно й було. Хоч до чого б узявся Кнут, йому завжди щастило, і злигодні вже далеко обминали його родину та його хату.

І завжди, коли він у негоду плавав своїм вітрильником, чиїсь невидимі руки допомагали йому долати хвилі, а коли він ловив рибу, то завжди наловлював її вдосталь.

Кнут знав, звідки в нього таке щастя, й ніколи не забував про чарівний острів, до якого його прибила буря, та про господарів того острова. І в кожну річницю своєї зустрічі з ними він причепурював свій вітрильник, запалював ліхтарі і запрошував музик, щоб вони грали його невидимим приятелям. Ніхто не знає напевне, але кажуть, що гості з чарівного острова навіть танцювали під ту музику, хоч ніколи більше не показувались на очі Кнутові.

Еспен Пічкур та його помічники

Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.

Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.

А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього — Поль, а найменшого — Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.

От Пер і каже:

— Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.

Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.

— Куди ти йдеш? — питає старий.

— Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами, — відповів Пер.

— Коритце, то й коритце, — відповів старий. А тоді знов запитав: — Що ти несеш у торбині?

— Гній, — відповів Пер.

— Гній, то й гній, — сказав старий.

От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.

Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.

— Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя, — сказав Поль. — Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.

Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.

— Куди ти йдеш? — запитав старий.

— Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти, — відповів Поль.

— Коритце, то й коритце, — сказав старий. — А що ти маєш у торбині? — знов запитав він.

— Гній, — відповів Поль.

— Гній, то й гній, — сказав старий.

От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.

Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:

— Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.

— Оце якраз ти його збудуєш, — відповіла мати. — Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.

Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх, лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.

Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.

— Куди ти йдеш? — питає старий.

— Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді, — відповів Пічкур. — Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.

— А що в тебе в торбині? — спитав старий.

— Та харчі, але дуже вбогі, — відповів він.

— Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу, — попросив старий.

— їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме, — відповів Пічкур. — Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.

— Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.

Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:

— Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.

Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив