Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Подібні городища відомі під Києвом (Хотівське, Ходосівське) і Переяславом, у Люботині й Трахтемирові — словом, у багатьох місцях по обидва боки Дніпра — Борисфена. Коли руйнівники Ніневії повернулися з азійських походів, Полтавський Вавилон (і безліч менших фортець), то, напевне, вже цілком були готові зустріти непроханих гостей.

У наші дні на околицях Немирова на Вінниччині можна побачити могутні, багатометрової висоти вали, що захищали дві з половиною тисячі років тому територію площею два квадратних кілометри. Вони чітко помітні навіть на знімках, зроблених із супутника! Одне зрозуміло, що ще за півтори тисячі років до перших київських князів місцеві володарі (царі, королі? — одне слово, могутні правителі) різноплемінних мешканців Поділля, Черкащини, Полтавщини, імен яких ми не знаємо, мали значно більші матеріальні й людські ресурси, аніж правителі Русі в період її найбільшої могутності й розквіту.

Виникає питання: чи є підстави називати ці величезні й, імовірно, густонаселені фортеці «містами»? На перший погляд, землянки та двоповерхові зруби, навіть в оточенні могутніх земляних валів і дерев’яних стін не дуже схожі на місто (якщо мати на увазі міста Еллади й Сходу). Якщо ж вважати містом населений пункт, у якому мешкає багато людей (а в сучасній Україні ця планка встановлена десь на рівні 10 000 мешканців) і цей населений пункт є економічним, адміністративним, військовим і релігійним центром значної округи, то відповідь буде позитивною: так, укріплені поселення-городища ранньої залізної доби — це справжнісінькі міста. До речі, тут були й монументальні споруди — укріплення, у які вкладено колосальні матеріальні ресурси й людську працю. На стіни кожної фортеці використано десятки тисяч кубометрів деревини, а обсяг земляних робіт, виконаних вручну, без застосування техніки, вражає уяву навіть сьогодні. Те, що тут немає грандіозних кам’яних храмів, зикуратів, величезних палаців, свідчить насамперед про відмінні від того ж Сходу чи Еллади культурні традиції. Зрештою, місцева громада воліла вкладати наявні ресурси в ті будівлі, які вважала найнеобхіднішими в поточний момент. А тридцятикілометрова фортечна стіна виглядає значно переконливішим символом потуги й багатства перед надміру войовничими сусідами, ніж пречудовий, прикрашений золотом і сріблом, споруджений із мармуру храм, який, боронь Боже, ще впаде в око неситим сусідам.

Міста заведено вважати осередком ремісничого виробництва, що, власне, і годує городян. Однак навіть мешканці середньовічного Києва не могли обійтися без городів, сіножатей, пасік та іншого підсобного господарства. Що тут уже говорити про мешканців Нільського городища, які були значно ближче до землі в буквальному значенні цього слова. Його садиби потопали в зелені плодових дерев — під час розкопок знайдено кісточки яблук і груш. Дерева не тільки служили окрасою і захищали від сонця та пилу, а й годували — знайдено печі для сушіння фруктів.

Однак годувалися городяни залізної доби не лише з полів і городів та садів біля хат. Знайдено численні сліди ремісничого виробництва — різноманітні майстерні, пов’язані з обробкою шкіри, кістки та рогу, ткацтвом, гончарством. Працювали на поселенні ковалі, зокрема й зброярі. Весь набір інструментів і знарядь праці кували із заліза — від серпів і наральників до різців по дереву. Метал виробляли з бурого залізняку, причому печі-домниці розташовувалися на території поселення. Умільцям були відомі всі прийоми обробки заліза — від загартування до цементації. Лише на Більському городищі виявлено понад 40 видів виробів із заліза, включаючи мечі, бойові сокири, наконечники списів і пластинки для обладунків. Процвітало, як і в давні часи, бронзоливарне виробництво, пов’язане передусім із виготовленням прикрас, особливо для кінської упряжі. Працювали майстри й на «оборонку», виготовляючи бронзові вістря до стріл. Мідь із привезеної руди виплавляли на місці, не відмовлялися також від зливків металу й лому, що накопичували в майстерні. Знайдено також сліди ювелірного виробництва, у якому використовували золото.

Таке виробництво неможливе без широких торговельних зв’язків. Спочатку треба одержати сировину, а потім збути вироблене. Адже масштаби виготовлення ремісничої продукції були чималими, розрахованими не тільки на мешканців городищ. Більшість покупців, звичайно, жило й працювало в околицях. Навряд чи місцеві ювеліри або ковалі, не кажучи вже про гончарів або ткачів, мали шанс вигідно продати свої вироби десь на півдні. З еллінських міст на узбережжі далеко в лісостеп надходили вино, керамічний і металевий посуд, скляні намиста, ювелірні прикраси — словом, типовий набір товарів при торгівлі з глухою провінцією. За уламками амфор і клеймами на них (а точніше, за кількістю тари) можна вивчати інтенсивність торговельних зв’язків і стан економіки полісів на берегах Понту й навіть далекого Середземномор’я. Часом подорож із черговою партією товару на далеку північ закінчувалося трагічно: наприклад, у заплаві річки Супой, у прошарку торфу, було виявлено рештки човна-однодревки, завантаженого колись розкішним і дорогим навіть на ті часи набором для пиття вина, що складався з півтора десятка золочених бронзових посудин. Кістяк невдахи-купця було знайдено поруч — човен перевернувся, і він пішов на дно разом із вантажем коштовного посуду. На Більському городищі знайдено кілька перснів із печатками. Вони цілком могли належати еллінським купцям, які з партією товару прибули далеко на північ. А може, ці персні замовили еллінам місцеві торговці, щоб було чим скріплювати угоди й запечатувати в’юки з товаром? Торгівля була в пошані в мешканців городищ і місцевої адміністрації: багато укріплень побудовано так, щоб прикривати давні (хоча деякі з них функціонували ще в XVII—XVIII ст.) шляхи.

Існує думка, що ці городища почали будувати самі скіфи, надивившись свого часу на квітучі міста Азії. Щоправда, Більськ не виглядає дуже подібним до Ніневії, якщо не враховувати значних розмірів. Чомусь також вважається, що подібні населені пункти були надійним тилом і ледь не базою військово-промислового комплексу Великої Скіфії від Дунаю до Дону. Проте кочівники ні в ті далекі, ні в ближчі до нас часи в будівництві таких міст начебто помічені не були. Тож навряд чи скіфи стали винятком із правила.

Про мешканців лісостепу

Оскільки на північ від кочовищ «царських скіфів» Геродот помістив володіння «скіфів-орачів», то саме за ними спочатку рахували більшість знайдених городищ. Хоча з погляду справжніх кочівників, прикладка «орачі» виглядає просто принизливо. Коли розпочалися розкопки, виявилося, що матеріальна культура мешканців городищ, насамперед кераміка, доволі відмінна від власне степової, скіфської. Далі виявилося, що часом у межах одного городища представлено посуд, який походить із кількох археологічних культур. І не лише кераміка була різною, але й типи жител: прямокутні, каркасної та зрубної конструкції, округлі з шатровим дахом — такий собі етнографічний музей просто неба. Частина кераміки