Читати книгу - "Маленький світ"

— Навіть не знаю як ви вибрались, могли б втонути у цій брудній воді.

— Навпаки, ми саме так і врятувалися. Якби впали на землю не знаю чи вижили б.

— Ось це місце! — вигукнув Форо показуючи початок їхньої дороги.

— Ні, тут вони ще були на місці, я перевіряв. Ми загубили фляги десь далі, думаю, коли ховалися від кота.

— Гаразд, я буду йти точнісінько по ваших слідах, показуйте куди ви йшли далі.

Емма йшла майже навшпиньки, потім присіла і поставила додолу кухля.

— Вилазьте і допомагайте, тут дуже брудно і я можу пропустити такий маленький предмет.

Форо швидко стрибнув і побіг, роздивляючись навколо. А Тей ледве переліз через край.

— Тею, що з тобою? — стривожилася Емма.

— Він пошкодив ногу, але від кота втікав добре, — гукнув Форо.

Тей ледве стримуючи стогін намагався посміхнутися.

— Тоді страх забрав біль. Я його майже не відчував.

— Сідай назад у кухля, ми впораємося самі.

Ненароком стало вітряно і темно, полив рясний дощ.

— Цього ще бракувало! Форо швидше, бо у мокрій багнюці ми їх зовсім не знайдемо. Тею я поставлю тебе з кухлем, і ти будеш роздивлятися навколо себе, потім я буду переставляти тебе далі.

— Гаразд, хоч якось я зможу допомогти!

Дощ розійшовся не на жарт. Великі краплі стіною летіли на землю і навіть збивали з ніг Форо, а Тей у кухлі вже був по коліна у воді. Емма кинулася до порогу і вхопила дерев’яну кришку від діжки, щоб прикритися від дощу.

— Є! Знайшов! — вигукнув Форо показуючи флягу Тею.

Той у відповідь посміхнувся і закрив обличчя руками. Емма теж зраділа, але продовжувала пошуки другої.

— Ось тут ми застрягли, — брудний і змочений до нитки Форо вовтузився біля порогу. Руками розгрібав багнюку і перевертав кожний камінець.

— Дивись, Форо! — Емма стояла на порозі на колінах і вказувала на те місце де вона їх знайшла під мискою. Там рівнесенько, мов на полиці, стояла друга фляга з росою.

— Є-є-є! — заверещав Форо.

Емма взяла її до рук, а потім нагнулася до Тея. Він був радий аж сяяв однак води у кухлику вже було йому по груди. Вона допомогла йому вилізти, вилила воду, і емби знову у неї залізли. Та тепер вони були щасливими, хоч дрижали обидва — аж зуби цокотіли. Емма відчинила двері і зайшла у будинок. Занесла ембів у кімнату, поклала їх на сухий теплий рушник. Вони навіть не збиралися витиратися, а відразу загорнулися у нього мов у ковдру. Дівчина тим часом змінила одяг і вийшла на вулицю, щоб зачинити двері, як вони були.

Далі так само залізла у вікно і приклала на місце раму. Ледве проробила цю роботу, як почула стукіт у дворі. Припавши до вікна вона побачила, що батько змочений ущент повернувся додому. Емма хутко сховала ембів на полиці, а сама мов блискавка впала на ліжко та вдала, що спить. Вже скоро важка хода батькових чобіт заставила здригатися її серце. Він обережно заглянув у кімнату, і хотів вже було піти, але кинув оком на її волосся. Воно було геть мокрим. Він зайшов ближче та заглянув на обличчя Емми. А вона так вдавано сопіла, що сумніватися причин не виникло. Здивування мабуть не покинуло його думок — хотів було доторкнутися до доньчиної голови та за мить передумав, і вийшов з кімнати. Емма з полегшенням видихнула.

Тей та Форо сиділи на полиці між книжками. Одяг у них був мокрий, хлопці геть змерзли. Окрім того, нога Тея вже не давала йому вільно рухатися і здорово набрякла. Емма повернулася до них, а потім тихенько підвелася і подала їм дві носові хустки. Грюкнули двері надвір — вона здригнулася. Господар вийшов за чимось на вулицю.

— Роздягніться, треба висушити одяг. Здається, сьогодні ми вже нікуди не підемо. Дощ не скінчиться до вечора. Завтра вранці, коли батько поїде на роботу я віднесу вас, — вона постелила їм свою стару рукавицю, — а зараз грійтеся та глядіть, щоб він вас ненароком не помітив.

Двері з вулиці знову грюкнули — і Емма різко впала на ліжко. Потягнула ковдру та вкрилася нею з головою.

На дворі стало зовсім темно. Рясні важкі краплі півночі торохтіли по даху, а у кімнаті було тихо і тепло. Зморені емби спали на м’якій рукавиці, розстеливши по книжкам свій одяг. Еммі знову снилася сонячна країна ембів. Поле усипане маками, і усміхнений Тей поряд. Він був на зріст людини, навіть вищий за неї самої, мужній та гарний. А потім вона знову бачила недобрі очі незнайомої дівчини. Вони ніби пронизували її наскрізь та заставляли боятися чогось. Чого саме вона так і не зрозуміла.

На ранок з’явилося яскраве сонце і сміливо порядкувало на вимоченій за ніч землі. Добралося і в кімнату, залоскотавши сонні дівчачі очі. Емма потягнулася і встала з ліжка. Нічний сон, мов метелик пурхнув у вікно, не лишивши по собі ні сліду. На ту хвилину у її пам’яті кілька минулих насправді днів здавалися сном. Але очі зупинилися на книжковій полиці і стало зрозуміло, що то був зовсім не сон. Форо ходив по книжці перегортуючи сторінки та роздивляючись малюнки.

— Доброго ранку, Еммо! — закричав Форо. — Як спалося?

— Чудово. Спала мов вбита.

— Ми так і думали. Бо я вже кілька разів гукав, а ти не чула, — додав Тей.

Вона підставила їм долоню та опустила на стіл.

— Чекайте тут, я подивлюся де батько і повернуся. А заодно принесу вам щось поїсти.

Вона визирнула з кімнати, а потім прослизнула тихенько крізь двері. У будинку було тихо. Батька ніде не було, а двері були зачинені знадвору. Емма виглянула у вікно щоб переконатися, що його таки немає. Потім узяла зі столу шматок хліба і понесла хлопцям.

— Вибачте, нічого кращого нема. Коли мене немає вдома батько майже не готує їжу. Зараз я зберуся і ми вирушимо.

Тей чомусь засумував. Ще вчора він був готовий хоч бігти у Ембіру. А сьогодні ніби злякався. Злякався, що не побачить більше Емму. Її прекрасного волосся і чарівного погляду. Навіть сердився сам на себе через це. Адже вдома помирала Сіда, а він марив про щось надзвичайне. Про дівчину яка у сотні разів більша за нього. Він так хотів сказати Еммі про свої думки, але не наважився. Напевно, вона б просто