Читати книгу - "Пан Ніхто"

________

Не знаю, чи тому, що я харчувався тільки фруктами, чи тому, що це були гнилі фрукти, чи тому, що вода, яку я пив з калюжі біля барака, була погана, але цієї ночі мене залихоманило і я прокинувся наче тільки для того, аби встановити це, а потім знову поринув у тяжкі хвилі хвороби.

Коли я прокинувся вдруге, надворі було світло, тільки я не знав, ранок це чи надвечір'я, бо мій годинник зупинився, а небо затягли густі хмари, чорні, мов дим.

Моя нижня білизна і газети поверх неї мокрі від поту, і я сказав собі, що слід було б загорнутися у що-небудь, бо просто божевілля лежати спітнілому в такій вогкості та ще на таких протягах. Потім згадав, що мені нічим вкритися.

У голові вияснилося, і я майже не відчував дрожу, а так, ледве тремтів, неначе моє тіло поволі занурювалося у воду і треба довго напружувати волю, щоб набратися сил перевернутися на інший бік.

Надворі мокро і похмуро, і, видно, це вечірні сутінки, а не світанкові, бо поки я лежав так, розтоплюючись од відчуття знемоги, мені здалося, що світло дедалі згасає. Зате в голові моїй зовсім ясно.

Настільки ясно, що я несподівано згадав про дві важливі справи, забуті до цієї миті. У кишені мого комбінезону лежить кілька дрібних монет, за які нічого не можна купити, а в думках у мене записано телефонний номер — номер, залишений мені Грейс.

Візитна картка лежить на дні каналу серед інших моїх паперів, але номер отут, і коли я не скористався ним досі, то тільки тому, що не згадав або, точніше, не хотів згадувати про нього і навмисне загнав його у найглухіший кут пам'яті як згубну спокусу.

Однак зараз у моїй голові зовсім ясно, і я сказав собі, що спокуса, навіть як виявиться згубною, лише безневинний дріб'язок для того, хто вже стоїть перед неминучою загибеллю. І нерозумно не скористатися шансом, навіть коли він становить п'ять до ста, коли це єдиний твій шанс. Залишаючи мені картку, Грейс підозрювала, а може, й точно знала, що на мене чекає. І забажала дати мені вихід, хоча, мабуть, з якихось своїх міркувань.

Найважче зразу підвестися, бо мені просто несила поворухнутися. Та коли після довгого напруження волі я нарешті підвівся, виявилося, що найважче втриматися на ногах. Треба було досить довго постояти, зіпершися на гнилі балки барака, поки з'явилося відчуття, що кровообіг повільно відновлюється і що у моїх слабких ногах збираються останні залишки сили.

Шлях до передмістя виявився довгий і болісний. На щастя, вже ніч, і я міг без особливого риску присісти час від часу на мокру траву, аби перепочити. Нарешті я дочвалав до телефонної кабіни на автобусній зупинці. Майдан порожній. Я увійшов у кабіну й набрав номер. Кілька гострих дзвінків з інтервалами у дві секунди, потім у трубці почувся глухий чоловічий голос:

— Хто говорить?

— Майкл.

Моє повідомлення, видно, було досить несподіване для незнайомого, бо він помовчав, а потім здивовано вигукнув, неначе тільки тепер згадавши, що існує якийсь Майкл.

— Ви самі? Тобто чи ви певні, що за вами нікого нема?

— Цілком певен.

— Тоді запам'ятайте: Зьондер-бульвар, 22.

Адреса досить мені знайома, щоб я негайно збагнув:

— Але послухайте, я аж на протилежному кінці міста, і зовсім виснажений, і…

— Де ви точно?

Я сказав назву майдану, бо табличка висіла на стіні якраз перед телефонною кабіною.

— Добре, чекайте отам, біля кабіни, звідки дзвоните.

І апарат клацнув.

Я виконав розпорядження, навіть не думаючи про те, криється за ним згубна пастка чи рятівний вихід. Для більшої безпеки я вийшов з освітленої кабіни й сів на плити попід стіною. Я повернувся до кабіни тільки тоді, коли через півгодини або через цілу вічність почув на сусідній вулиці гарчання потужного автомобільного мотора.

Чорна машина зупинилася точно переді мною, і я з полегкістю збагнув, що це не «Плімут» Сеймура. Водій мовчки одчинив дверцята і так само мовчки рушив, коли я сів поруч з ним. Я хотів уважніше роздивитися його обличчя, але боявся виявити надмірну цікавість і втупився поперед себе, поки машина з граничною швидкістю мчала безлюдними нічними вулицями. На одному повороті я все-таки встиг кинути побіжний погляд на обличчя водія: звичайне шоферське обличчя, відлюдне, невиразне і зовсім не знайоме.

Перетнувши усе місто, машина нарешті зупинилася на широкому бульварі.

— Ось, оці двері! — вказав мені шофер на під'їзд. — Третій поверх. Дзвонити двічі.

Я піднявся широкими й утомливими східцями до третього поверху. Подзвонив згідно з інструкцією. Мені відчинив сивий чоловік у темному плащі. Він увів мене у розкішно умебльований хол:

— Влаштовуйтесь, Майкле…

Потім вийшов, і я почув, як хряпнули вхідні двері. Значить, мене лишили самого. І з єдиною порадою: влаштовуватися. А я навіть не знаю, що мав на увазі цей тип, кажучи «влаштовуйтесь».

Я побачив широку канапу, оббиту світло-сірим шовком, але мені забракло сміливості сісти на неї у своєму брудному дранті. На блискучому від лаку і металу пересувному столику стояли пляшки, склянки, коробки з сигаретами й сигарами. Це мене напоумило, що колись, дуже давно, я був курцем і полюбляв смак певних напоїв. Підійшов до столу, закурив сигарету і при першій же затяжці мало не впав від несподіваного запаморочення. Але то було приємне запаморочення, і я повторив дослід, про всяк випадок зіпершися на столик.

— А, от нарешті й блудний син! — почув я у ту ж мить голос Грейс.

Я обернувся, щоб виказати їй свою пошану, але по раптовій зміні виразу її обличчя зрозумів, що трохи поспішив обернутися.

— Невже це ви, Майкле? Що з вами сталося, бідний друже? І чого ви чекаєте і не йдете у ванну?

— Чекаю, щоб ви сказали мені, де ванна, — відповів я, дещо збентежений справедливим враженням.

— Ось, ідіть сюди! Двері в кінці… А я спробую відшукати для вас якийсь одяг.

За ванну, як і слід було чекати, правив просто палац розкошів і гігієни, і я довго вилежувався у блідо-блакитному порцеляновому басейні, а потім ще довше голився й намащував себе парфумами, щоб позбутися смороду бруду й баків для сміття. Потім одягнув один з білосніжних халатів, що висіли в тамбурі, взув м'які капці й знову вийшов у хол.

— О, це вже інша картина, — вигукнула Грейс, яка сиділа в одному з шовкових крісел і курила із звичайним своїм байдужим виглядом. — Отам на дивані