Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Що, вже повернулися?

— Як бачите. Нічого нового не сталося за цей час?

— Для вас — нічого. Пошти теж не було. Але пані Бендер вибралася.

— Он як! Чого ж це вона?

Пані Залевська взялася в боки.

— Бо скрізь є негідники. Вона перебралася до християнського притулку. Зі своєю кішкою і всім своїм копійчаним добром.

Вона розповіла, що дитячий притулок, у якому пані Бендер гляділа немовлят, за цей час збанкрутував. Його управитель, пастор, затіяв невдалу спекуляцію на біржі. Пані Бендер звільнили, та ще й не заплатили за два місяці праці.

— Вона вже знайшла собі іншу роботу? — машинально спитав я.

Пані Залевська лише красномовно глянула на мене.

— Ну певне, що не знайшла, — пробурмотів я.

— Я сказала їй, щоб вона лишалася тут. З платнею можна було б почекати. Але вона не схотіла.

— Бідні люди здебільшого чесні, — сказав я. — А хто ж тепер поселиться сюди?

:— Гассе. Ця кімната дешевша за ту, де Гассе жили досі.

— А що буде з їхньою колишньою кімнатою?

Пані Залевська здвигнула плечима:

— Побачимо. Я не маю великої надії, що знайдеться пожилець.

— Коли вона звільниться?

— Завтра. Гассе вже перебираються.

— А скільки коштує та кімната? — спитав я. Мені раптом сяйнула думка.

— Сімдесят марок.

— Надто дорого, — сказав я тепер уже цілком свідомо.

— З кавою вранці, двома булочками й великою пайкою масла?

— Тим більше. Каву скиньте, та ще й таку, як готує ваша Фріда. П’ятдесят марок, і ні пфеніга більше.

— А ви хіба збираєтеся винайняти кімнату? — спитала пані Залевська.

— Можливо.

Я зайшов до себе й задумливо оглянув двері, що сполучали кімнату Гассе з моєю. Пат у пансіоні Залевської! Ні, це щось неймовірне! І все ж через якийсь час я вийшов у коридор і постукав у сусідні двері.

Пані Гассе була вдома. Вона сиділа в капелюшку перед дзеркалом серед спорожнілої кімнати й пудрилась.

Я привітався і кинув оком на кімнату. Вона виявилася більшою, ніж я думав. Це стало видно аж тепер, коли частину меблів уже винесли. Шпалери були однотонні, світлі й іще нові, двері й вікна недавно пофарбовані, балкон гарний і великий.

— Ви, мабуть, уже чули, що він мені встругнув? — спитала пані Гассе. — Я маю переселитися до кімнати тієї баби! Яка ганьба!

— Ганьба? — здивувався я.

— Авжеж, ганьба! — вибухнула вона. — Ви ж знаєте, що ми терпіти не могли одна одну, а тепер Гассе змушує мене перейти до її кімнати — без балкона й з одним лише вікном. Тільки тому, що та кімната дешевша! Уявляєте собі, як вона зрадіє там, у своєму притулку!

— Я не думаю, щоб вона раділа.

— Ого, ще й як радіє! Аякже, доглядачка немовлят! Із тихої води чортячі вуха стирчать! Та ще й поряд ота лахудра Ер-на Беніг! І той котячий сморід!

Я спантеличено вирячив очі. «Із тихої води чортячі вуха стирчать»? Дивно: справді свіжі, образні вислови людина знаходить лише тоді, коли лається. Які споконвіку одноманітні вислови кохання — і який багатогранний набір лайок!

— Але ж коти — дуже охайні й гарні тварини, — зауважив я. — Я щойно був у тій кімнаті. Там зовсім не тхне котами.

— Не тхне? — визвірилась на мене пані Гассе й поправила свій капелюшок. — Це вже, мабуть, залежить від того, який у кого нюх. Але я й пальцем не кивну. Хай сам перетягає меблі! Я піду собі погуляю! Принаймні хоч на це я маю право у своєму собачому житті!

Вона встала. Її пухке обличчя так дрижало від люті, що з нього сипалася пудра. Я аж тепер помітив, що в неї дуже яскраво підмальовані губи й уся вона надто вже вичепурена. Коли вона, зашурхотівши сукнею, пройшла повз мене, від неї війнуло густим запахом, наче з крамниці парфумів.

Я спантеличено подивився їй услід. Потім ще раз уважно оглянув кімнату, прикидаючи, як тут можна розставити меблі Пат. Проте зразу ж прогнав ці думки. Щоб Пат була тут, завжди тут, поряд зі мною — цього я не міг собі уявити! Та коли б вона була здорова, мені б таке й на думку не спало. А так… Я відчинив двері на балкон і зміряв його кроками. Потім похитав головою і повернувся до своєї кімнати.

Пат іще спала, коли я ввійшов до неї. Я тихенько сів у крісло біля її ліжка, але вона одразу прокинулась.

— Шкода, я збудив тебе, — сказав я.

— Ти весь час був тут? — спитала вона.

— Ні, тільки-но прийшов.

Вона потяглася і поклала голову мені на руку.

— Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.

— Я тебе розумію, бо й сам цього не люблю. Та й не збирався дивитися на тебе. Просто не хотів будити. Може, ти ще трохи поспиш?

— Ні, я добре виспалася. Зараз устану.

Поки вона одягалась, я вийшов до сусідньої кімнати. Надворі смеркалося. З чийогось відчиненого вікна по той бік вулиці грамофон квакав прусський марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов’яга у підтяжках. Налагодивши його, він почав хо-дити по кімнаті й під музику робити вільні вправи. Його лисина вигулькувала зі сутінку, як місяць із хмар. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно й порожньо.

Зайшла Пат. Вона була гарна та свіжа, як вранішня квітка, від недавньої втоми не лишилося й сліду.

— У тебе чудовий вигляд, Пат, — здивовано сказав я.

— Я й почуваю себе добре, Роббі. Ніби проспала цілу ніч. У мене швидко відбуваються такі зміни.

— Справді. Іноді так швидко, що насилу встигаєш за тобою. Вона прихилилася до мого плеча й заглянула мені в очі.

— Надто швидко, Роббі?

— Ні. Просто в мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи забарний, Пат.

Вона всміхнулася:

— Усе, що повільне, те міцне. А що міцне, те добре.

— Я міцний, як корок на воді, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ти міцніший, ніж тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я мало бачила людей, які були б про себе такої хибної думки, як ти.

Я випустив її з обіймів.

— Так, коханий, — сказала вона й кивнула, — це правда. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.

— Куди ж ми підемо? — запитав я.

— До Альфонса. Мені треба побачити все це ще раз. У мене таке почуття, ніби я не була тут цілу вічність.

— Добре! — погодився я. — Але ти справді зголодніла? Неголодному до Альфонса не можна йти. Він такого витурить за двері.

Вона