Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

дотепувати, Сванн посміхнувся — мовляв, вона свого домоглася, але посміхнувся якось криво, і ця нещирість знітила мене, так само, як я нітився під час розмови мого батька-матері з Вентейлем про зледащіння деяких верств (тоді як мої родйчі знали, %що зледащіння монжувенців куди гірше) або коли я слухав, як Леґранден кидає перла перед дурнями, знаючи, що цей багатий, вичепурений, але неосвічений люд його не зрозуміє.

— Гей, Оріано! Що ви таке кажете? — скрикнув дук. — Марі дурненька? Вона багато читала, чудова музика!

— Базене, хлоню мій! Ви що, вчора народилися? Невже ви не знаєте, що все це не заважає людині бути благуватою? Зрештою, сказати про неї, що вона благувата, без збрешеш, годі, ні, вона капуста з горохом; вона — Гессе-Дармштадт, Римська імперія та ще й тютя з полив’яним носом. Уже сама її вимова мене дратує. Але, зрештою, я визнаю, що вона чарівна своєумка. А ще ця її витівка — спуститися зі свого германського трону і відца-тися з-міщанська за простачиська. Адже вона сама його обрала! Ага! — звернулася вона до мене. — Ви не знайомі з Жільбером! Так ось: він зліг, коли йому сказано, що я кинула візитівку в пані Карно... Так, любий Шарлю, — одмінила дукиня розмову, помітивши, що згадка про кинуту в пані Карно візитівку розлютила дука, — ви так і не прислали знімків родоських рицарів, а проте, після ваших розповідей, я полюбила їх і мрію з ними ознайомитися.

Дук глянув дружині в живі очі:

— Оріано! Уже різати, то різати всю правду. Треба сказати, — звернувся він для спростування до Сванна, — що англійська послиха (незлецька жіночка, але чудійка і без царя в голові) придумала запросити нас разом із президентом Республіки та його благовірною. Це нас уразило, навіть Оріану, тим паче, що послиха мала багато знайомих серед тих, хто нічим нам не поступався, і могла б і не кликати нас на таке химерне збіговисько. Там був один міністр-казнокрад, ну, та, зрештою, хто старе поминає... коротше, нас не попереджено, і ми вскочили в халепу, хоча, мушу визнати, що ті люди були дуже ґречні. І на цьому треба було поквитуватися. І що б то було дукині Ґермантській порадитися хоча б зі мною; не прохопившися словом, вона взяла і кинула через кілька днів візитівку у Єлисейському палаці. Жільбер, мабуть, переборщив: він заявив, що ми знеславили себе. Але якщо не зважати на політику самого Карно, — а він зрештою вив’язувався цілком пристойно зі своїх обов’язків, — то як же можна було забути, що він доводиться онуком члена революційного трибуналу, який протягом дня послав на смерть одинадцятеро наших?

— У такому разі чому ж ви, Базене, їздите щотижня обідати в Шантії? Адже дук Омальський — теж онук члена революційного трибуналу, з тією різницею, що Карно був людина зацна, а Філіпп Егаліте — підчихвіст.

— Перепрошую, я вас переб’ю, — втрутився Сванн. — Я послав вам знімки. Не розумію, чому вам їх не передано.

— Це мене не дивує, — кинула дукиня. — Моя служба доповідає мені на свій розсуд. Очевидно, вона не любить закону святого Йоанна.

Дукиня подзвонила.

— Знаєте, Оріано, я їздив до Шантії без ентузіазму.

— Без ентузіазму, але з нічною сорочкою на випадок, якби принц залишив вас ночувати, але він залишав вас нечасто, бо він — страшенний хамлюга, як і всі Орлеани... А знаєте, кого ще, окрім нас, запрошено на обід до пані Сент-Еверт? — спитала дукиня Ґермантська у чоловіка.

— Окрім тих, про кого ви знаєте, покликано в останню мить брата царя Теодосія.

З виразу на дукининому личку видно було, що вона зраділа, а в голосі забриніла досада:

— Ой лишенько, знову принци!

— Цей принц люб’язний і тямовитий, — озвався Сванн.

— Ну, не цілком, — заперечила дукиня, здавалося, вона добирає слів, щоб чудасіювати. — Чи ви зауважили, що найлюб’яз-ніші принци люб’язні та не дуже? Але ж так, запевняю вас! їм треба завжди мати свою думку геть про все. Але оскільки вони не мають своєї думки ні про що, то марнують півжиття на те, аби розпитувати у нас про наші думки, а півжиття на те, аби нас же ними частувати. Вони, бачте, все поціновують: це от грано добре, а це погано. Всі вони одним миром мазані. Скажімо, цей шмаркач Теодосій Молодший (забула, як його звати) спитав у мене, як називається така-то оркестрова партія. А я йому... — Очі у дукині зблиснули, її червоножарі уста розтулилися, і вона засміялася: — Так і називається: оркестрова партія. І що ж ви думаєте? Моєю відповіддю він не здобрів. Ох, любий Шарлю! — млосним голосом тягла дукиня. — Яка нудота іноді ці збіговиська! Сидиш собі одного вечора і гадаєш: «Ні, краще померти!» Щоправда, смерть, може, теж нудна, бо ми не відаємо, з чим її їдять.

З’явився лакей. То був молодий женишок; його змажка зі швейцаром дійшла до того, що дукиня з доброти своєї розборонила їх і запровадила солом’яну згоду.

— Чи я маю йти довідуватися про здоров’я пана маркіза д’Осмона? — спитав лакей.

— Ні в якому разі, навіть не рипайтеся до завтрішнього ранку. А ще краще, аби ввечері Ъас не було вдома. Його лакей, ваш знайомий, може прискочити сюди з вісткою і пошле вас до нас. Ідіть собі геть, тиняйтеся де заманеться, можете розважитися, можете вдома навіть не ночувати, тільки щоб вас не було тут до ранку.

Лакей не тямився з радощів. Нарешті йому можна побути довго зі своєю нареченою, а то вони майже не бачилися відтоді, як після чергової сварки зі швейцаром дукиня по-дружньому порадила йому, аби знову не чубитися, зовсім не відлучатися з дому. На саму думку, що йому нарешті випав вільний вечір, він раював, а дукиня помітила його блаженство і розкусила. Серце її стислося, у всьому тілі вона відчула свербіж, побачивши щастя, якого