Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

виплачував їй аліменти. Вона часто говорила про те, що виїде в Сан-Франциско, бо ж Європа, на її думку, була «зогиджена». Її надили небачені континенти. Але вона не їхала. Ні перед чим не відступала. Іноді вона марилася мені у кошмарах. Атож, у кошмарах, наче якесь пекельне чадо, призначене для того, щоб звести зі світу Елізабет і мене самого. Чому вона все ще не поїхала? Пощо й далі малювала ескізи? Якого біса Елізабет незмінно день у день до неї віялася? Віялася в готель, аби забрати ескізи, які вже ніколи нікому не знадобляться?

— Я наче провалилася в яму! — зізналася мені одного разу Елізабет. — Я кохаю тебе! — мовила вона. — Ця жінка мене не відпускає, — я не зрозумію, чим вона займається.

— Давай поговоримо з моєю матусею! — запропонував я.

Ми пішли до мене додому, пішли у наш дім. Був уже пізній вечір, але матуся ще не спала.

— Мамо, я привів Елізабет, — оголосив я.

— Гаразд! — відгукнулася матуся. — То нехай тут і залишається!

Я вперше спав з Елізабет у своїй кімнаті, під рідним дахом. Здавалося, що мій батьківський будинок ще розпалює наше кохання, благословляє його. До кінця днів збережу я спогад про цю ніч, воістину шлюбну ніч, єдину шлюбну ніч у моєму житті.

— Я хочу від тебе дитину, — сказала Елізабет уже спросоння.

Я вважав це звичайною ніжністю. Проте вранці, прокинувшись, а прокинулася вона першою, Елізабет обхопила мене за шию і діловитим, майже образливо діловитим тоном сказала:

— Я твоя дружина, я хочу від тебе завагітніти, хочу здихатись Йоланти, вона мені осоружна, хочу дитину.

З цього ранку Елізабет залишилась у нашій домівці. Від професорки Йоланти Сатмарі ще прийшов однісінький короткий прощальний лист. Вона поїхала не в Сан-Франциско, як погрожувала, а в Будапешт, де поклала об’якоритися.

— Де ж вона тепер, пані професорка Кечкемет? — час від часу питала матуся.

— У Будапешті, мамо!

— Вона ще нагряне! — зауважила матуся. І вона як у воду дивилася.

Тепер всі ми жили в одному будинку, і жили нівроку. Матуся навіть зробила мені ласку і придушила в собі неприязнь до деяких людей. Про нашого адвоката вона більше не говорила «єврей», а називала його, як у минулі роки, «доктор Кініовер». Він же вперто тримався своєї ідеї: нам треба відкрити пансіон. Доктор Кініовер належав до тих так званих практичних людей, яким несила відмовитися від якоїсь так званої продуктивної ідеї, хай навіть інші не можуть її здійснити. Він був реалістом, а отже, такий само впертий, якими прийнято вважати лише фантастів. Доктор Кініовер бачив перед собою тільки корисність того чи іншого проекту і був певен, що всі люди, хай би про кого йшлося, рівною мірою здатні здійснювати корисні проекти. Так ніби кравець, приміром, міг би змайструвати зручні меблі, не беручи до уваги розміри будинків, дверей, кімнат. І ми відкрили пансіон. Доктор Кініовер заходився діставати нам необхідний для цього дозвіл з таким запалом, з яким, приміром, навіжений винахідник намагається одержати патент на той чи той свій винахід, бо ж це правило для нього за офіційне визнання.

— У вас же стільки друзів! — казав він мені. — Ви можете винайняти гостям цілих дванадцять кімнат. У вашої матусі залишаться дві. У вас із дружиною — чотири. Вам знадобляться ще одна покоївка, телефон, вісім ліжок і дзвінки.

Ми й не зчулись, як він понаприводив нам покоївку й усіляких слюсарів, притягнув телефон і позичені ліжка. Лишалося ще знайти наймачів. Хойницький, Штескаль, Галаш, Ґрюнберґер, Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер — усі вони, так би мовити, залишилися без даху над головою. Я привів їх у наш пансіон. Єдиним, хто заплатив наперед, був барон Галлерсберґ. Син великого цукрівника з Моравії, він дозволяв собі геть чужу для нашого кола розкіш бути педантично акуратним. Він не позичав грошей і не давав у позику. У бездоганно вичищеному й випрасуваному костюмі, сама охайність, він жив серед нас, з нами на короткій нозі, а ми його терпіли за лагідність, скромні манери і цілковиту відсутність почуття гумору. Міг, наприклад, ні з того ні з сього кинути: «Наш завод пережив важкі часи». І відразу починав з олівцем у руках підраховувати на папері, в яких сумах обчислюються батькові клопоти. При цьому він сподівався, що й ми зовні переймемося його тривогами: як нам було не зробити йому таку ласку! «Мені доводиться себе обмежувати», — нарікав він у такі моменти.

Ось і в нашому пансіоні він теж себе обмежував. Платив він точно і завжди наперед. У нього був страх перед боргами, рахунками — «вони набираються», любив він говорити, і про нас був невисокої думки, бо ми дозволяли їм «набиратись». І водночас заздрив нам якраз через нашу здатність дозволяти боргам «набиратися». Краще за всіх нас умів це робити Хойницький. Йому над усе Галлерсберґ і заздрив.

На мій подив, матуся була в захваті від цього нашого «пансіону». Її вочевидь тішило, що поміж нашими кімнатами снують робітники в синіх комбінезонах, що вона чує пронизливі дзвінки і гучні веселі голоси. Їй явно здавалося, що в неї почнеться тепер нове життя, абсолютно нове. Бадьорим кроком, весело постукуючи своїм ціпком, ходила вона по кімнатах нашого будинку, вгору-вниз усіма його чотирма поверхами. Голос у неї був гучний і веселий. Такою я ще зроду її не бачив.

Вечорами вона часом засинала у своєму фотелі. Ціпок лежав біля її ніг, як вірний пес.

Але пансіон «пішов», як казав Кініовер.

ХХХ

Відтепер я ночував у нашому будинку, поруч з дружиною. Незабаром з’ясувалося, що їй притаманна яскраво виражена схильність до так званої господарності. Як багато жінок, вона була просто-таки опанована манією чистоти і порядку. Співзвучні з цією її фатальною властивістю були і її ревнощі. Тоді я вперше дізнався, чому жінки люблять будинки і квартири більше за своїх чоловіків. Річ у тому, що вони, жінки, щонайперше мостять гнізда для своїх нащадків. З неусвідомленою