Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

— Старопромисловського, — відповіла мама і дала йому десять рублів.

Інші пасажири, бачачи це, теж склалися по п’ять і десять рублів для бідолахи. Одна бабуся дала йому трохи картоплі. Милосердя виявилося нікому не байдужим, що мене порадувало.

Росіянин із Ґрозного довго дивився вслід автобусу й потирав перенісся.

Нам із мамою місто Зеленокумськ сподобалось: чисто, гарні будинки, і можна просити милостиню на зупинці.

17.20. Ми знайшли тьотю Валю!!! Усе було так: ми вийшли біля єдиного в крихітному селі поштового відділення і назвали її прізвище. Листоноша, звичайно, знала тьотю Валю й Альонку.

— Вони живуть у халупі біля річки, — сказала листоноша.

Ми заплатили місцевому таксистові тридцять рублів, і він повіз нас по вибоїнах та канавах, де ми хвилин на двадцять просто застрягли.

Тьотя Валя не повірила своїм очам, коли нас побачила! Заплакала. Зраділа. У неї випали всі зуби, від жахливих умов життя вона сильно постаріла.

Завалюшка, яку їм купили чеченці-рятівники в обмін на документи трикімнатної квартири, складається з двох крихітних кімнаток. Стеля така низька, що при вході б’єшся об неї головою. Треба згинатися в пояс, щоб пройти досередини. Старі розбиті меблі. Убоге майно. Незважаючи ні на що, тьотя Валя прийняла нас дуже радо й виклала на стіл усе найсмачніше, що було в оселі: борщ, салат і рибу.

— Чоловік рибалить іноді, — пояснила тьотя Валя.

Потім розповіла, що було, коли вони переїхали в Росію з Чечні:

— Ми голодували. Викопували торішню картоплю в полях і їли її. Допомоги ніякої не було для біженців із Чечні. Сусіди, місцеві жителі, нас, приїжджих, ненавиділи, знущалися. Найпоширеніше знущання було кидати в нас каміння, обзиватись. Оскільки документи пропали в Ґрозному, мене не прописували багато років у хатинку-завалюшку, дитину не брали в школу. Сашко, з яким ми разом рятувались із Ґрозного і за якого я згодом вийшла заміж, став сильно пити.

З подивом я дізналася, що Альонці ледве вдалося закінчити школу. Вона працювала, щоб вижити, навчання покинула. Потім зустріла хлопця і стала з ним жити. Він інколи випиває, ображає її.

— Дочка по лікарнях весь час, — плакала тьотя Валя. — Я кличу її, щоб вона схаменулася, повернулась до нас. Але вона не хоче жити без вигод і води. А ми з чоловіком уже звикли до цих пекельних побутових умов.

Як мені їх жаль! У нас були війни, і люди ТАК жили. У них був мир, а живуть вони ще гірше.

Валентина дала адресу Альонки та її хлопця — їхній будинок далеко від цього сільця. Авжеж, я напишу листа.

Роззираючись, я помітила над ліжком, де раніше спала маленька Альонка, своє фото. Колись я подарувала їй його на прощання: там мені дев’ять років, я поруч із мамою, у картатій сукні.

— Вона весь час на нього дивилася. Тебе згадувала і вдень, і вночі. Думали, що вас давно вбили чеченці або ви від війни загинули. Ридали, — сказала тьотя Валя.

Ми спустилися до річки, яка виявилася маленьким і каламутним зрошувальним каналом, і сфотографувалися біля очеретів.

— Чоловік нещодавно знайшов роботу. Хочеться вірити, що все налагодиться. У нас є курка, три коти й собака, — поділилася Валентина щастям і запропонувала: — Я зараз збігаю на телеграф і дам телеграму Альонці. Нехай вона приїде. Вона буде така щаслива!

Але ми сказали, що вирушаємо в дорогу далі.

Умови життя колишніх сусідів справили на нас тяжке враження. Від непростого життя народ сильно випиває в таких місцях. Дуже страшно це спостерігати нам, людям, які не знають, що таке випивка, і я внутрішньо здригнулась, уявивши, що мені доведеться затриматись у цьому сільці. Хотілось якнайшвидше втекти звідтіля. На прощання ми обійняли тьотю Валю й пообіцяли писати листи.

Зараз ми їдемо до Ставрополя. Це одне з найбільших міст Північного Кавказу. Від Ґрозного воно на відстані 500 км. Я ніколи не була в Ставрополі, але частина моїх предків звідти: мати Юлі-Маліки, прапрабабуся Єлена народилася там.

Коли сідали в автобус, то встигли вислухати ще одну історію російської біженки з Чечні, Катерини. Молода жінка, почувши, що ми з Ґрозного, заплакала і сказала:

— Тут пекло, ще страшніше, ніж у Чечні. Влада нічого для нас не робить. Там, у Чечні, нас можуть убити за національною ознакою, а тут просто ненавидять. Місцеві знущаються, обзивають «чеченськими тварюками», «чурками». Так називають усіх росіян, які народилися в Чечні. Якщо ти там народився — на тобі тавро! Допомоги не дочекаєшся. А гидоту роблять винахідливо: то будинок підпалять, то з села виженуть. Я як білизну поперу, у дворі повішу, її чорнилом заливають. Собаку нашого недавно вбили. Немає життя — хоч вішайся. Чеченці чеченцям допомагають. Підтримують. Багатьох за кордон відправляють у райські умови. До нас же, російських біженців із Чечні, нікому діла немає.

22.20. Привіт!

Ми в готелі «Ельбрус». Це один із дешевих готелів Ставрополя, в районі Нижнього ринку. Усіх запускають без перевірок, але, коли прочитали в нас у паспорті: «Чеченська Республіка», попри російські прізвища, нам не здали номер. Відправили в найближче відділення міліції, щоб там нас перевірили, чи не є ми «чеченськими бандитами». У міліції нас змусили заповнити анкети з питаннями, хто ми, звідки й у яких справах прибули. Потім дали дозвіл, щоб ми винайняли номер у готелі. Ми повернулися в «Ельбрус». Працівники довго дивувалися, як це міліція не попросила в нас хабар і відпустила просто так! Але я завбачливо показала правоохоронцям посвідчення журналіста, і про хабар навіть мови не було. Попалися порядні міліціонери!

Номер, за місцевими мірками, ми зняли недорого. Кімнатка, два ліжка. Ванни немає. Щоб помитись у душі, треба пройти метрів сто, спуститися сходами і поблукати. Радіо в номері працює, а телевізор — ні. Він старий, із СРСР.

Ставрополь розташований на горбах, як Рим. Місто красиве, багато дерев. Але різкі перепади тиску. Болить голова.

Мені, звичній жити в суворому мусульманському світі, не подобається місцева вільна поведінка, веселі люди напідпитку. Я хочу додому! Мені вперше так страшно. Тому що всі ці люди не схожі на мене. Вони не погані і не гарні. Просто — інакші. Я не маю сил зрозуміти їх, немов зійшла з інопланетного корабля, у довгому одязі та хустці часів давньої Палестини.

Сьогодні жінка на вулиці зробила зауваження, що я схожа на циганку.

— Циган усі зневажають і ганяють, — сказала вона. — Зніми хустку! Ти ж росіянка. Не ганьбись.

— Чому я повинна не бути схожою на циганку? — здивувалась я. — Вони чудово співають і танцюють! До того ж я не вважаю