Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Російське село мало зовсім інакший вигляд, ніж я пам’ятала його у свої короткі відвідини 1995 року. Жоден ліхтар не горів. Усе охоплювала непроглядна темрява. Молодіжний клуб покосився і був розбитий, а колись розкішний бульвар із троянд став пристановищем бур’янів і канав. А люди… Боже, що стало з людьми? У 1995 році привітні люди цього села приймали в себе біженців із Чечні, допомагали, давали тимчасовий притулок!

Про свою коротку, всього кілька днів, поїздку з сусідами тьотею Валею та дівчинкою Альонкою в мене збереглися чудові спогади, а тепер… Ми з мамою знайшли для нічлігу згорілий сарай, але потім згадали про росіянку, з якою познайомилися десять років тому і відтоді нічого не знали про неї. Чи жива вона? Чи живе досі тут? Згадали тільки, що будинок її був біля обриву і звали її Лизавета.

Блукаючи вулицями, ми набрели в темряві на крихітну хатинку, де горіло світло. І зустріли її! Це було диво! Виявилося, з 1995 року в житті Лизавети відбулися зміни: у неї з’явилася дочка від чеченця з Ґрозного. Сама жінка вийшла на роботу черговою та прибиральницею за сумісництвом: зарплата на місяць — 600 р. Виживають. Мир, а начебто війна. Чеченець-чоловік від убогості в російському селі став зазирати в чарку і, за словами Лизавети, б’ється в п’яному вигляді.

— За три дні до вашого приїзду його міліція забрала, — повідомила Лизавета. — Нам неабияк пощастило! Сп’яну він б’ється сокирою!

Будинок постарів, покосився, і навіть при світлі місяця було видно, що його наче хилить до обриву, в прірву. Сама Лизавета — колишня жителька Ґрозного, але виїхала в російське село ще до Першої війни. Привітна господиня нагодувала нас борщем і смаженою рибою. Ми у відповідь почастували їх яблуками та шоколадом. Подарували п’ятдесят рублів Лизаветі й десять рублів — дівчинці. Ті були в захваті! Виявляється, в селах Росії народ голодує на крихітну зарплату.

— Ліхтарі на вулицях давно не горять, — сказала Лизавета. — Усе помирає в російській глибинці.

У теплій кімнаті господиня та її дочка поклали нас спати. На дзеркалі навпроти нашого спального ложа поєднувалися між собою зелені мусульманські чотки і маленький срібний хрест на тонкому, ледь помітному ланцюжку. Лизавета помітила, що я їх роздивляюсь, і сказала:

— Я кохаю чоловіка. Коли тверезий, він працьовитий, хороший. Але життя тут немає. Він приохотився до спиртного. Навколо всі п’ють. Його мусульманські чотки і мій православний хрест — символи нашого дому. У кожного своя віра, а Бог — один.

Уранці Лизавета розбудила нас о 4.30. Півні ще не тривожили голосами сонце. А нам уже час було на автобус. Інакше не виїхати.

9.40. У ранковому автобусі, що віз нас із російського села, було не проштовхнутись, він набився вщерть, як велика іржава банка кільки. Люди поспішали на роботу до найближчого міста, розташованого за годину поїздки.

Знову ми чули оглушливий мат і бачили молодь із пивом у руках: нас це найбільше вражало. Багато жартували, сміялись, і в автобусі було не тільки неймовірно тісно, але ще й неймовірно галасливо. Якась літня пані, залазячи в автобус і розуміючи, що може не поміститись, тому що люди вивалювалися зсередини, кричала:

— У мене ключ від вхідних дверей на роботі. Мені треба їхати. Адже п’ятниця!

— Хай у них сьогодні буде вихідний! — відповідали їй «кільки», водночас намагаючись видихнути останнє повітря з себе, щоб вона могла хоч якось протиснутись.

А п’яненький чоловік, якому неймовірно пощастило — він зайняв сидяче місце, почувши про п’ятницю, прокричав:

— П’ятниця — це «Поле чудес»!

Це всіх розвеселило.

У цій компанії незнайомців ми дісталися до міста і, поблукавши по автостанції, без певної думки, що далі робити, прийняли рішення сісти в автобус і поїхати вглиб Ставропольського краю, до станиці Курської.

Я найбільше на світі хотіла повернутися до Ґрозного: ні люди, ні ці місця не залишали бажання продовжувати поїздку. Але я не можу кинути маму. Якась фатальна прив’язаність: мені слід бути поруч, дбати про неї, вислуховувати її істерики. Може, на мене вплинув її тоталітарний характер і прочуханки, які вона влаштовувала мені в дитинстві? На моїй батьківщині дітям, якщо вони не в шлюбі, до старості слід жити з батьками і слухатися їх у всьому. Мама прийняла рішення їхати далі. Мені довелося підкоритись.

І от новий автобус шкутильгає по вибоїнах. У мене промайнула думка, що, якщо я помру, найперше попрошу на тому світі папір і перо. Блукатиму світами і все записуватиму.

Тут же, в автобусі, я розговорилася з двома росіянками. Обидві — вчительки. Дізнавшись, що мама хворіє, вони поспівчували. Сказали:

— У країні бардак! Навіть у нас, без війни, оформити інвалідність можна тільки за хабарі! Мінімум 3000 р.!

Ще вчительки описували свої враження від вибуху в Моздоку:

— Шпиталь наш, де лежать російські військові, підірвали чеченські бойовики! Такий вибух був! Гриб помаранчевого диму спостерігали всі жителі. Шибки вилетіли в будинках, але ми не злякались.

А про станицю Курську вчительки зауважили:

— Там злидні. Навіть залізниці немає! Куди ви зібралися?!

10.10. Ми вийшли з автобуса в незнайомому селищі й вирішили випробувати долю: пересіли на інший напрямок. Він веде в мале село під містом Будьоннівськом, сумновідомим, бо там Шаміль Басаєв захопив лікарню. Десь там загубились дівчинка Альонка й тьотя Валя, на яких звели наклеп і які ледве зуміли втекти з Чечні живими.

Я пам’ятаю, як вони жили в Ґрозному, у шикарній трикімнатній квартирі, повній добра. Ми постараємося знайти колишніх сусідів. Усі ці роки в нас не було ні їхнього телефону, ні їхньої домашньої адреси, знаємо тільки назву села. Чи там вони? Чи не переїхали? Як живуть?

Дивлюсь у вікно: наш автобус їде через порожні поля, лісосмуги. Його веде вдалину сонце.

10.40. Зупинка в маленькому місті Ставропольського краю Зеленокумську. На автостанції до людей з автобуса підійшов росіянин сорока років. Вусатий, повненький, зовсім тверезий. Він сказав:

— Допоможіть, чим можете: ми з дружиною та дітьми біженці з Ґрозного. Ми жили в Заводському районі, на вулиці Рози. Тут голодуємо, житла немає. Влада не допомагає. Роботи немає. Подайте на хліб!

Люди з «нашого» автобуса показали на нас пальцями і сказали:

— Вони теж із Ґрозного.

Чоловік страшенно зрадів, підбіг до нас і запитав:

— Ви з якого