Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

Решетаря та Омеляна Пріцака “Україна і діалектика формування нації” (Ibid. — Р. 217–223; 224–255) та відповіддю Івана Лисяка-Рудницького опонентам (Ibid. — Р. 256–262). Див. також лист-відповідь Артура А Адамса: Slavic Review. — Vol. XXII. — N 3. — September, 1963. — P. 615–616. Згодом дискусія була передрукована у книзі: The Development of the USSR An Exchange of Views / Ed. by Donald W. Treadgold. — Seattle, 1964. — P. 211–274. Український переклад, що обіймає основну статтю та відповідь автора опонентам, але не включає коментарів, опубліковано в журналі “Сучасність” (1966. — Ч. 1 (61). — Січень. — С. 87–97; Ч. 2 (62). — Лютий. — С. 67–82).

У 1970 р., готуючи цю статтю до друку в збірнику “Між історією й політикою” (с. 17–53), автор вніс нові поправки до неї відповідно до зауважень Миколи Лебедя, Мирослава Прокопа, Богдана Кравціва. Друкується за цією, останньою і найповнішою, публікацією.

54

Після слів “її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом“ в первісній, англомовній публікації йшло:

“Упродовж свого розвитку вона пережила два великі періоди занепаду. Середньовічну Русь після того, як їй було завдано руйнівного удару монголів, поступово поглинула Литва, врешті приєднана Польщею. В середині XVII століття Україна піднялася проти польського панування, і постала нова державність — Козацька держава. Але в другій половині XVIII століття автономію козацької України зліквідувала Російська імперія. Новий цикл піднесення розпочався у XIX столітті. Рух національного відродження досяг своєї кульмінації у добу революції 1917 року, коли виникла незалежна українська держава, що незабаром підпала під більшовицький контроль. Цей третій, останній великий розділ української історії, який триває від 1780-x років аж до теперішнього часу, становить те, що ми можемо означити як “новітня українська історія”.

Цей фрагмент випущено в найпізнішій редакції статті на пропозицію директора видавництва “Пролог” Мирослава Прокопа, який уважав за потрібне підкреслити тяглість українського національного життя. У відповідь на це Іван Лисяк-Рудницький писав у листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.): “Я доповнив дане місце статті, так що тепер повинно бути ясним для читача, що я маю на увазі дисконтинуїтет на рівні державного буття та “високої культури” та що я не заперечую наявність тяглости в українській історії на рівні низових суспільних клітин та людової культури” (box 37, file 795).

55

Роман Роздольський (1898–1967, псевдоніми — Прокопович, П. Сук, Тенет, В. С. та ін.). — український історик, марксолог, громадський діяч. Син Осипа Роздольського (1872–1945), відомого українського етнографа і класичного філолога. Навчався у Львівському, Празькому й Віденському ун-тах. Один із засновників організації “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь” (1918), яка стала попередницею українського комуністичного руху на Західній Україні. Під час польсько-української війни 1918–1919 рр. — рядовий УГА. Один із засновників та головних ідеологів КПЗУ. Виключений із її рядів у 1926 р. за порушення партійної дисципліни — за відмову покинути наукову працю у Відні й перейти на партійну роботу до Львова. Зберігав ідейні пов’язання з цією партією, під час розколу КПЗУ у 1928–1929 рр. пристав до національно-свідомого крила (т. зв. “КПЗУ-більшості” або “васильківців”). 1929 р. одержав звання доктора політичних наук у Відні 1934 р. повернувся до Львова, де працював в університеті на кафедрі відомого польського економіста Францішка Буяка. Після окупації Галичини більшовиками переїжджає до Кракова. 1942 р. арештований гестапо за переховування євреїв. До закінчення другої світової війни перебував у концтаборах: Освєнцімі, Равенсбрюку, Оранієнбургу. У 1947 р. переїхав у США Де поселився в Детройті Після переїзду до Америки повністю присвятив себе дослідницькій роботі. Автор близько 50 наукових праць, в. т. ч. — книжок “Zur nationalen Frage. Friedrich Engels und das Problem der “geschichtlosen” Völker” (Archiv für Sozialgeschichte. 1964 — Bd. IV. — Hannover); “Stosunki poddańcze w dawnej Galicji” (Warszawa, 1962. T. 1–2); “Die grosse Steuer und Agrarreform Jozefs II. Ein Kapitel zur österreichischen Wirtschaftgeschichte” (Warszawa, 1961). “Zur Entstehungsgeschichte des Marxischen “Kapital” (Frankfurt, 1968, переклад англ., франц., італ, ісп., двома скандінав., сербо-хорват. та япон. мовами); “Die Bauemabgeordnetnen im konstituerenden österreichischen Reichstag, 1848–1849” (Wien, 1976, посмертне видання). Архів Роман Роздольського зберігається в Інституті соціальної історії (Амстердам). Копії окремих статей Романа Роздольського, матеріали до його біографії а також листи (зокрема, цитований лист від 17 вересня 1966 р.) зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, file 219; box 24, file 501).

56

Олександр Оглоблин (1899–1992) — український історик. Виходець зі старокозацьких родів Лашковичів і Савицьких. Народився в Києві, закінчив Київський ун-т св. Володимира (1919). Професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1921–1943), професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту (1921–1922), кафедри народного господарства України Київського інституту народного господарства (1927–1930), кафедри історії України Одеського ун-ту (1938–1940). Старший науковий співробітник УАН (1926–1943) і керівник комісії соціально-економічної історії України (1929–1932), дійсний член харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926–1931), заступник директора Всеукраїнського історичного музею в Києві (1931–1932), директор Всеукраїнського центрального архіву стародавніх актів в Києві (1932–1933), дійсний член Українського науково-дослідного інституту педагогіки в Києві (1938–1941). У 1930–1931 рр. був ув’язнений ДПУ. З 1944 р. — на еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а від 1951 р. — у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського вільного університету у Празі (від 1944 р.) та у Мюнхені (від 1945 р.), член його Сенату (1946–1951); професор Богословської Академії УАПЦ та член її Сенату (1946–1951). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської асоціації славістів. Голова історичної секції УВАН у США (від 1951 р.), директор філософського відділу Делегатури УВУ у США (1957–1962), професор УТІ в Нью-Йорку (від 1958). Від 1965 р. — голова Українського історичного товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії українознавства”. У 1968–1970 рр. — професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970–1973 рр. — консультант для докторантів з історії України при цьому університеті. Автор біля 30 книжок і 300 статей, присвячених в основному питанням соціально-економічного розвитку України, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Біо-бібліографічні матеріали про Олександра Оглоблина див.: Винар Л. Олександр Оглоблин (1958, відбитка із “Записок ЧСВВ”. — Т. III. — Вип. 1–2); Збірник на пошану Олександра Оглоблина. — Нью-Йорк, 1977. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Оглоблиним.

57

Артур Е. Адамс (1917 р. н.) — професор-емерит історії, працював у Стенфордському, Мічиганському університетах й Державному університеті Огайо. Автор