Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

загерметизували, тож хоч завтра, як йому кудись треба.

— І якщо Фред відпустить, — додала Наомі й скривилася, ніби

пошкодувала, що не промовчала.

— Це справді проблема? ОПА тисне на Голдена?

— Я просто про це подумала, — відповіла Наомі. — Нічого

серйозного. Слухай, Міллере, дякую, що пригостив. Але нам уже

справді пора йти.

Міллер набрав повні груди повітря і повільно видихнув.

— Так. Гаразд.

— Ти йди, — сказав Еймос до Наомі, — а я наздожену.

Наомі спантеличено поглянула на кремезного механіка, однак

Еймос тільки посміхнувся. Його посмішка могла означати що

завгодно.

— Добре... Але не затримуйся. У нас та справа...

— Доручення капітана. Не забуду, шеф.

Наомі підвелася й пішла геть. Видно було, як вона силкується

не озирнутися через плече. Міллер подивився на Еймоса.

Освітлення надавало механікові трохи демонічного вигляду.

— Вона хороша людина... Подобається мені. Нач’ менша

сестра, тільки розумна, і я б її трахнув, якби дозволила. Шариш?

— Ага. Мені теж подобається.

— Не така, як я і ти, — сказав Еймос, і з його голосу зникли

теплота й жартівливий тон.

— Саме тому вона мені подобається.

Це слід було сказати. Еймос кивнув.

— То слухай-но. Як капітана спитати, то ти по вуха в гівні.

Пивна піна по краях бокала відсвічувала білим у тьмяному

освітленні. Міллер повернув бокал на чверть оберта, пильно

спостерігаючи за бульбашками.

— Бо я вбив того, кого слід було вбити? — гіркота у його голосі

не виявилася несподіванкою, але здавалася глибшою, ніж

Міллер того хотів би. Еймос не почув цього або не звернув уваги.

— Бо це твоя звичка. А кеп не такий. Він нервується, коли

когось убивають, не попередивши про це. Ти так робив на Еросі, ну, але... ти в курсі.

— Так.

— Станція Тот — не Ерос. І куди ми далі подамося, теж не Ерос.

Голден не хоче, щоб ти був із нами.

— А всі решта?

— Ми теж не хочемо, — голос Еймоса не був ані лагідним, ані

суворим. Він обговорював деталь механізму. Обговорював

буденні речі.

Ці слова вдарили Міллера в живіт — саме на це він і очікував.

Їх було неможливо заблокувати.

— Така штука, — продовжував Еймос. — Ти, я — ми багато

в чому схожі. Бачили всяке. Я знаю, хто я, а мій моральний

компас... та похерився весь. Коли я був малим, бачив речі по-іншому. І міг стати одним із тих бандюків на Тоті. Я себе не

обманюю. Капітан не міг би. У ньому нема того. Він схожий на

праведника більше, ніж будь-хто з нас. І якщо капітан каже, що

нам не по дорозі, то так тому й бути. Бо, за моїми мірками, він

знає, як правильно. Точно знає краще, ніж я коли-небудь міг це

знати.

— Ясно, — сказав Міллер.

— Отак-от, — кивнув Еймос. Допив своє пиво. Допив пиво

Наомі. І пішов, лишивши Міллера наодинці зі собою

і порожнечею в животі.

«Нову» в ілюмінаторі засвітився переливчастим розсипом

сенсорних вогників по всьому корпусу — там щось перевіряли чи

просто техобслуговували. Міллер чекав.

Джулі Мао сперлася на стіл поряд, саме там, де щойно сидів

Еймос.

«Що ж, — сказала вона. — Здається, лишилися тільки ти і я».

— Схоже на те, — погодився Міллер.

Розділ сорок третій. Голден

Працівниця «Тайко» у синій робі й захисній масці заварювала

діру в перегородці камбуза. Голден спостерігав за роботою, затуляючи рукою очі від яскравого блакитного полум’я

пальника. Закріпивши сталеву пластину, зварниця зсунула

маску на лоб і заходилася оглядати шов. У неї були блакитні очі, маленький рот на гостренькому лисячому обличчі й зібрана

в ґульку копиця рудого волосся. Її звали Сем, і вона керувала

проєктом ремонту «Росинанта». Еймос підбивав до неї клинці

вже два тижні — але без особливого успіху. Голден міг цьому

тільки тішитися, адже «лисичка-сестричка» виявилася чи не

найздібнішою з усіх механіків, з якими доводилося мати

справу — було би прикро, якби вона стала приділяти увагу

комусь іще, крім його корабля.

— Ідеально, — прокоментував він, коли