Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Вібратор вийшов з ладу, — промовив голос у них за спиною. Вони стурбовано озирнулися. Ґолт ледь дихав, але говорив різким, упевненим голосом інженера. — Його треба дістати і відкрити алюмінієвий циліндр. Там ви побачите два спаяних контакти. Їх слід роз’єднати, взяти невеличкий напилок і зачистити обгорілі кінці. Потім знову закрити циліндр, встановити вібратор на місце — і ваш генератор знову запрацює.

У кімнаті знову запала мертва тиша.

Механік вирячився на Ґолта. Він витримав його погляд — навіть цей молодик спроможний був зрозуміти презирливо-насмішкуватий вираз його темно-зелених очей.

Механік відступив назад. Навіть у його затуманеній свідомості сяйнуло ще непевне, неоформлене, невисловлене розуміння того, що відбувається в цьому підвалі.

Спочатку він поглянув на Ґолта, потім на трійцю, потім на машину. Здригнувся, випустив плоскогубці й вибіг із кімнати.

Ґолт розреготався.

Трійця повільно відступила від машини. Вони намагалися не дати собі зрозуміти те, що зрозумів механік.

— Ні! — раптово вигукнув Таґґарт, поглянувши на Ґолта і кидаючись уперед. — Ні! Я не дозволю йому вислизнути! — Він упав на коліна, відчайдушно намагаючись знайти алюмінієвий циліндр вібратора. — Я полагоджу! Я сам її відремонтую! Ми повинні продовжити! Ми повинні його зламати!

— Спокійніше, Джиме, — стривожено сказав Ферріс, намагаючись підняти його на ноги.

— А може… може, краще відкласти на ніч? — благально мовив Моуч. Він трохи перелякано, а трохи заздрісно дивився на двері, через які втік механік.

— Ні! — закричав Таґґарт.

— Джиме, але хіба він не отримав свого? Не забувай, що нам слід бути обережними.

— Ні! Він іще свого не отримав! Він іще навіть не кричав!

— Джиме! — раптово вигукнув Моуч. Щось у Таґґартовому обличчі злякало його. — Ми не можемо вбити його! І ти це знаєш!

— Байдуже! Я хочу його зламати! Я хочу почути його крик! Я хочу…

І раптом сам Таґґарт закричав — довго і протяжно. Немовби несподівано щось побачив. Хоча його очі дивились у порожнечу і здавалися порожніми. Те, що він побачив, було в ньому самому. Захисні мури емоцій, бажання ухилитися, лукавство, напівдумки і псевдослова, що він їх вибудовував із себе протягом усього життя, завалилися в одну мить — мить, коли він збагнув, що бажав смерті Ґолта, знаючи, що це буде і його власна смерть.

Він раптом збагнув, яка сила спрямовувала всі дії його життя. Це була не його самотня душа, не його любов до інших, не його суспільний обов’язок або вся та брехня, за допомогою якої він підтримував власну самооцінку, а жага знищити все живе заради того, що живим не було. Його роздирало несамовите прагнення кинути виклик реальності, зруйнувати всі живі цінності, щоб довести самому собі власну здатність існувати, нехтуючи реальністю, заперечуючи всі незмінні, неспростовні факти. Ще секунду тому він відчував до Ґолта пекучу ненависть, яка слугувала доказом того, що Ґолт є носієм зла. Він хотів знищити Ґолта заради власного порятунку. А тепер він знав, що бажав Ґолтового знищення ціною власної смерті, знав, що ніколи по-справжньому не хотів жити, знав, що хотів пережити, а потім знищити велич Ґолта. Він сам визнавав цю велич, велич як єдине мірило людини, яка керувала реальністю, як ніхто інший.

І тієї ж миті, коли він, Джеймс Таґґарт, зіткнувся з ультимативним вибором — прийняти реальність або померти — він обрав смерть. Волів радше померти, ніж прийняти світ, для якого Ґолт був яскравим сонцем. В особі Джона Ґолта він намагався — і тепер він це знав — знищити все живе.

Це знання суперечило свідомості: оскільки все воно складалося з емоцій, зараз ним керували почування і бачення, яких він неспроможний був позбутися. Він уже не міг послатися на туманну нечіткість звичних слів, щоби приховати закинуті в глухі закамарки думки, що він їх завжди примушував себе не помічати. Але тепер чітко бачив у кожному глухому куті свою ненависть до справжнього життя. Він бачив обличчя Шеріл Таґґарт, сповнене радісного бажання жити, — і саме це бажання він хотів знищити. Він бачив власне обличчя — обличчя вбивці, якого всі мусили справедливо ненавидіти. Вбивці, який знищував цінності лише задля того, щоб приховати своє власне неспокутуване зло.

— Ні… — застогнав він, дивлячись усередину себе і хитаючи головою, щоб відігнати це видиво. — Ні… Ні…

— Так, — промовив Ґолт.

Він побачив, що Джон Ґолт дивиться йому просто в очі, наче бачить там те ж, що бачив він сам.

— Я ж саме це сказав тобі по радіо? — запитав Ґолт.

Саме цього Джеймс Таґґарт боявся понад усе, того, від чого неможливо було втекти — об’єктивної правди.

— Ні… — повторив він слабким голосом, у якому вже не було життя.

Він трохи постояв, дивлячись невидющим поглядом у порожнечу, потім не втримався на ногах і осів на підлогу, не усвідомлюючи вже, ні де він, ні що навколо відбувається.

— Джиме!.. — покликав Моуч. Жодної відповіді.

Моуч і Ферріс не запитали один в одного, що сталося з Таґґартом: вони знали, що ніколи й не наважаться нічого зрозуміти, щоб не повторити його долі. Вони знали, хто зламався цієї ночі. Це був кінець Джеймса Таґґарта — дарма, виживе його тілесна оболонка чи ні.

— Давайте… Виведімо звідси Джима, — невпевнено проказав Ферріс. — Відведімо його до лікаря… чи ще кудись…

Вони підняли Таґґарта на ноги. Він не опирався і скорився, як сновида. Коли його підштовхували, він переставляв ноги. Він сам опинився у тому стані, до якого прагнув довести Ґолта. Двоє друзів вивели його з кімнати, підтримуючи попід руки.

Він порятував їх від необхідності зізнатися самим собі, що їм теж хотілось ухилитися від Ґолтового погляду. Ґолт спостерігав за ними. Він усе чудово розумів.

— Ми ще повернемося, — буркнув Ферріс начальникові охорони. — Залишайтеся тут і нікого сюди не пускайте. Ясно? Нікого.

Вони заштовхали Таґґарта в автомобіль, припаркований біля входу.

— Ми повернемося, — повторив Ферріс у порожнечу, до дерев і темного неба.

Тепер вони були переконані лише в одному: слід забиратися з цього підвалу, де поруч із зіпсованим завмерлим генератором лежало живе джерело енергії зі зв’язаними руками та ногами.

Розділ Х

В ім’я всього найкращого в нас

Даґні попрямувала просто