Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

статуєю: і за формою, і за змістом. Тільки вони були ще легші й здавалися рухливішими, сильнішими та невтомнішими. Це тіло могло належати не воїну на колісниці, а радше авіабудівникові. І як древньогрецька статуя — статуя людини в образі Бога — вступала у конфлікт з атмосферою виставкових зал нашої епохи, так його тіло мало дивний вигляд у цьому підвалі — місці з доісторичними порядками. Прірва була ще більша, оскільки Ґолт навдивовижу органічно вписувався у світ дротів і нержавкої сталі, точних приладів і важелів на пульті керування. Можливо — і саме це затято відганяли від себе свідки допиту, саме ця думка поселилася глибоко в їхніх душах, бо на поверхню вона виходила у вигляді неясної ненависті й непевного страху — можливо, саме відсутність у сучасному світі таких статуй перетворила генератор на восьминога і, можливо, саме тому Ґолтове тіло опинилось у його щупальцях.

— Я знаю, ти чудово розумієшся на електриці, — всміхнувшись мовив Ферріс. — Ми теж. Чи ти так не думаєш?

У відповідь пролунали ті самі два звуки: шум мотора і серцебиття Ґолта.

— Змішані розряди! — наказав Ферріс, зробивши знак механікові.

Тепер удари відбувалися з нерегулярними та непередбачуваними інтервалами — безперервно або з перервою на кілька хвилин. Лише з судом Ґолтових ніг, рук, торса або всього тіла було видно, що електричний розряд проходить між якимись двома електродами або через усі електроди водночас. Стрілки на шкалах то наближалися до червоних позначок, то знову опускалися до нуля: ця машина завдавала жертві якомога сильнішого болю, не вражаючи тканин.

Серце билося тепер у якомусь рваному ритмі, й навіть спостерігачам було нестерпно перебувати в постійному очікуванні наступного удару. Паузи було розраховано так, щоб серцебиття вповільнювалось, але жертва, яка будь-якої секунди чекала чергового удару, не могла розслабитись ані на мить.

Здавалося, що Ґолт і не намагався боротися з болем, а підкорився йому, намагався не послабити його, а витерпіти. Коли він відкривав рота, щоб набрати повітря і раптово знову міцно стискав вуста від удару, він не опирався дрожі свого тіла, а гасив її відразу ж, як розряд ущухав. Лише шкіра на обличчі натягнулась, а міцно стиснуті губи кілька разів скривилися. Коли електричний удар пронизав його грудну клітину, мідно-золоті кучері розлетілися, немов від поривів вітру, — просто в обличчя; голова смикнулась. Спостерігачі здивувалися, чому його волосся раптом потьмяніло, поки не зрозуміли, що воно просякло потом.

Страх перед постійним слуханням власного серця, наче воно щомиті може розірватися, здавалося, мав уплинути на жертву. Натомість зо страху тремтіли кати, прислухаючись до нерівного, рвучкого ритму і майже не дихаючи щоразу, коли серцебиття зупинялося. Здавалося, серце завзято б’ється, стукаючи у відчайдушному гніві об стінки ребер. Воно протестувало, а Ґолт — ні. Він спокійно лежав, заплющивши очі, слухаючи, як серце чіпляється за життя.

Перший зірвався Моуч.

— О Господи, Флойде! — скрикнув він. — Не вбивай його! Його не можна вбивати. Якщо він помре, то і нас не стане!

— Він не помре, — відгризнувся Ферріс. — І хотів би, та не помре! Йому машина не дозволить! Усе математично розраховано! Жодної небезпеки немає!

— Може, все-таки досить? Тепер він погодиться! Переконаний, що він погодиться!

— Ні, не досить! Я не хочу, щоб він скорився! Я хочу, щоб він повірив! Прийняв! Захотів прийняти! Слід змусили його добровільно працювати на нас!

— Уперед! — крикнув Таґґарт. — Чого ти чекаєш? Ти не можеш зробити сильніший струм? Він іще навіть не закричав!

— Що з тобою? — зойкнув Моуч, випадково перехопивши погляд Таґґарта, який спостерігав за Ґолтовими судомами. Таґґарт напружено дивився на Ґолта, але його очі здавалися скляними, мертвими. М’язи обличчя утворили мерзенну карикатуру на задоволення, а погляд став безглуздий.

— Маєш? — крикнув Ферріс Ґолтові. — Тепер ти готовий захотіти того, чого хочеться нам?

Відповіді не було. Іноді Ґолт ледь підводив голову і дивився на них. Під його очима з’явилися темні кола, але погляд був ясний і свідомий.

Спостерігачів охоплювала дедалі дужча паніка; вони втратили розуміння контексту і мови — їхні голоси змішалися в один пронизливий крик:

— Ми хочемо, щоб ти взяв це на себе!.. Ми хочемо, щоб ти керував!.. Ми наказуємо тобі віддавати накази!.. Ми вимагаємо, щоб ти став диктатором!..

Ми наказуємо тобі врятувати нас!.. Ми наказуємо тобі думати!..

У відповідь вони чули лише його серцебиття, від якого залежали їхні життя.

Електричний розряд прошив грудну клітину Ґолта і його серце забилося так, наче бігло і спотикалось. Аж раптом тіло ослабло і стихло, серцебиття зупинилося.

Запала гнітюча тиша, та не встигли кати закричати, як їхній жах став нестерпний, бо Ґолт раптом розплющив очі й підняв голову.

Потім вони усвідомили, що й шуму двигуна теж не чути і що червона лампочка на пульті згасла — струм уже не надходив, генератор перегорів.

Технік знову і знову тупо тиснув на кнопку. Він знову і знову смикав важіль. Червона лампочка не засвічувалася, двигун мовчав.

— У чому річ? — клацнув зубами Ферріс.

— Генератор не працює, — безпорадно відповів механік.

— Що з ним таке?

— Я не знаю.

— То з’ясуй і відремонтуй.

Цей чоловік не був кваліфікованим електриком. Його обрали не через його знання, а через бездумну здатність натискати на кнопки. Зусилля, які він витратив, щоб принаймні збагнути, що генератор вийшов з ладу, не залишили місця зрозуміти щось іще. Він відкрив щиток на задній панелі машини і розгублено вирячився на сплутані дроти: зовні все здавалося справним. Він надів гумові рукавиці, взяв плоскогубці, підтягнув кілька перших-ліпших болтів і почухав потилицю.

— Я не знаю, — в його голосі вчувалася безпорадна покірність. — Та як мені це знати?

Трійця схопилася на ноги, оточила машину і вирячилася на її неслухняні деталі. Вони діяли спонтанно, розуміючи, що нічим зарадити не здатні.

— Ти повинен її відремонтувати! — заволав Ферріс. — Вона мусить працювати! Нам потрібна електроенергія!

— Ми повинні продовжити! — заволав Таґґарт. Ним аж тіпало. — Це чортзна-що! Я не згоден! Мене ніщо не зупинить! Я не дозволю йому вислизнути! — він показав у напрямку мату.

— Зроби що-небудь! — кричав Ферріс на механіка. — Чого ти стоїш! Зроби щось! Полагодь її! Я наказую тобі її відремонтувати!

— Але я не знаю, що сталося, — промимрив механік, кліпаючи очима.

— То з’ясуй!

— Але як я з’ясую?

— Я наказую тобі її відремонтувати! Чуєш? Або вона знову запрацює, або я звільню тебе і кину до буцегарні!

— Але я не знаю, що з