Читати книгу - "Королівський убивця"

— Я поплямлю свою сорочку й постіль кров’ю, пошлю по Воллеса і скажу йому, що боюся викидня через падіння. Але, Фітце, далі я не піду. Не дозволю, щоб той чоловік бодай торкнувся мене, не буду така дурна, аби їсти чи пити щось ним наготоване. Я роблю це лише для того, щоб відвернути його увагу від мого короля. І не скажу, що я втратила дитину. Тільки що я цього боюся.

Вона говорила затято. Мені мороз пішов поза шкірою від того, як легко вона повірила тому, що я розповів їй про минулі й теперішні дії Регала і до якого контрзаходу вона мусить вдатися. Я відчайдушно прагнув не підвести її довіри до мене. Вона не говорила ні про зраду, ні про зло. Лише обговорювала стратегію, наче полководець, що планує битву.

— Цього буде достатньо, — запевнив я її. — Я знаю принца Регала. Воллес побіжить до нього зі звісткою, а він слідом за Воллесом заявиться сюди, хай як це непристойно, бо не зуміє опертися спокусі, захоче подивитися, як добре йому все вдалося.

— Досить втомливо, коли всі мої жінки постійно висловлюють мені співчуття з приводу смерті Веріті. Вислуховувати ще й співчуття через втрату дитини — це понад мої сили. Але витримаю й це, якщо мушу. А що, коли вони залишать біля короля вартового? — спитала Кеттрікен.

— Тільки-но вони підуть вас відвідати, я збираюся постукати у двері та влаштувати диверсію. Впораюся з будь-яким їхнім вартовим.

— Але якщо ти займатимешся вартовим, то як можеш сподіватися щось зробити?

— Я маю… є хтось інший, і він мені допомагатиме. — Сподіваюся на це. Ще і ще раз проклинав те, що Чейд ніколи не дозволив мені знайти спосіб зв’язатися з ним у таких ситуаціях, як ця. «Довірся мені, — завжди казав він. — Я бачу й чую все, що потрібно, і викликаю тебе, якщо це безпечно. Таємниця лише доти є таємницею, доки її знає тільки одна людина». Я нікому не зізнався, що виклав свої плани власному каміну в надії, що Чейд якось їх почує. Сподівався, що за той короткий час, який мені вдасться виграти, Чейд зуміє дістатися до короля, давши йому перепочинок від болю, щоб він зумів витримати завдані Регалом страждання.

— Це справжні тортури, — тихо сказала Кеттрікен, наче прочитавши мої думки. — Приректи стару людину на такий біль.

Вона прямо на мене глянула.

— Ти не довіряєш своїй королеві настільки, щоб сказати їй, хто цей помічник?

— Це не моя таємниця, а мого короля, — тихо сказав я. — Я вірю, що невдовзі її вам відкриють. А тим часом…

— Іди, — відпустила вона мене і неспокійно посовгалася по канапі. — У мене стільки синців, що я принаймні не мушу вдавати болячки. Доведеться лише присилувати себе витерпіти людину, яка намагається вбити свого ненародженого родича й мучить старого батька.

— Я йду, — швидко сказав я, відчуваючи її гнів і не бажаючи його розпалювати. Маскарад мусить бути переконливим. Вона не може показати, що знає причину свого падіння й те, що цією причиною не була її власна незграбність. Я вийшов, майже обтершись об Лейсі, що несла тацю з чайником. Слідом за нею йшла Пейшенс. У чайнику не було чаю. Проминаючи дам королеви у її передпокої, я намагався прибрати стривоженого вигляду. Так їхня реакція на прохання королеви прислати до неї особистого цілителя короля Шрюда буде досить щирою. Я сподівався, що цього вистачить, аби виманити Регала з його лігва.

Я прослизнув до кімнати Пейшенс і залишив двері прочиненими. Чекав. Водночас я думав про старого чоловіка, дія трав на тіло якого слабне, і в ньому прокидається біль. Я був співучасником цього болю. Зваживши на нього, скільки часу можна зоставатися мовчазним і розсіяним, коли тобі безперервно влаштовують розпити?

Здавалося, що минуло кілька днів. Нарешті, подібно до снігової лавини, зашелестіли спідниці, коридором застукотіли кроки, залунало несамовите стукання до дверей короля Шрюда. Мені навіть не довелося прислухатися до слів, вистачало інтонації, переляканого бідкання жінок, зверненого до когось біля дверей, а тоді сердитих питань Регала, які раптом обернулися на вдавану занепокоєність. Я чув, як він викликав Воллеса з того закутка, куди прогнано сердегу, чув піднесення в його голосі, коли він наказував слузі негайно рушати до королеви, якій загрожує викидень.

Дами знову прошелестіли повз мої двері. Я стояв нерухомо, затаївши дихання. Хтось біг риссю у супроводі бурмотіння — це мав бути Воллес, без сумніву, з вантажем усіх своїх ліків. Я чекав, намагаючись дихати повільно й тихо, намагаючись бути терплячим, чекав, уже певний, що мій план провалився. Тоді почув більш упевнені кроки Регала, а затим швидке тупання слуги, що його доганяв.

— Це добре вино, не розлий його, йолопе, — скартав слугу Регал, і вони обидва вийшли із досяжності мого слуху. Я далі чекав. Уже цілковито впевнившись, що його впущено до покоїв королеви, змусив себе полічити до ста. А тоді вийшов із дверей і рушив до короля.

Я постукав. Стукав неголосно, але наполегливо й довго. За хвилину-другу якийсь голос різко спитав, хто там.

— Це Фітц Чівелрі, — зухвало сказав я. — Мені треба побачити короля.

Тиша. Затим:

— Нікого не буде впущено.

— З чийого наказу?

— Принца Регала.

— Я маю знак від короля. Він дав мені його разом з обіцянкою, що мене до нього впустять, коли тільки-но цього потребуватиму.

— Принц Регал особливо наказав, щоб вас не впускати.

— Але ж це було до того, як…

Стишивши голос, я пробурмотів кілька безсенсовних складів.

— Що ви сказали?

Я знову щось пробурмотів.

— Говоріть голосніше.

— Щоб почула вся Твердиня? — обурено заперечив я. — Зараз не час роздмухувати паніку.

Це подіяло. Двері ледь прочинилися.

— Що таке? — просичав чоловік.

Я схилився до дверей, глянув по коридору вгору і вниз. Зазирнув у щілину дверей.

— Ти сам? — підозріливо спитав я.

— Так! — Нетерпляче. — Що таке? І вважай!

Я підніс руки до рота, ще нижче схилився, наче не дозволяв найменшому подиху видати мою таємницю. Вартовий також припав до щілини. Я швидко дмухнув, і його обличчя засипав білий порошок. Він заточився назад, протираючи очі й задихаючись. За мить упав. Нічний туман: швидкий і ефективний. Часто смертельно небезпечний. Але я чомусь не міг змусити себе відчувати