Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

І треба ж було, щоб саме цей шелихвіст сподобався моїй улюбленій старій матусі.

— Чудесний! — казала вона про нього.

Поступово він підкупив і мене, і то так, що спочатку я навіть цього не помітив. Він був мені потрібен, потрібен просто заради матінки. Він підтримував стосунки між нашим будинком і Елізабет. Я не міг довго стояти між двома жінками — навіть між трьома, якщо зважати на пані професорку. Відколи фон Штеттенгайм з’єднав неабияку ласку в моєї матері, Елізабет іноді заходила до нас додому. Матінка лише натякнула на те, що не хотіла б бачити пані професорку. Втім, вона помітно відступалася і від Елізабет. Це теж почасти було заслугою фон Штеттенгайма, чим він знову-таки мене прихилив до себе. Я звикав до його несподіваних витівок (вони дедалі рідше мене лякали), до його голосу, який завжди лунав трохи голосніше, ніж потребувало приміщення, де він говорив. Складалося враження, ніби він взагалі не знає, що бувають приміщення менші й більші. Наприклад, кімната в житловому будинку та перон вокзалу. У вітальні моєї матері він розмовляв тим дещо квапливим голосом, яким деякі прості люди мають звичай розмовляти по телефону. На вулиці ж мало не кричав. А що він вживав суціль безглузді вислови, то вони звучали ще голосніше. Довгий час я дивувався тому, що моя матінка, якій чийсь підвищений тон, надмірний шум, вулична музика і навіть концерт під відкритим небом завжди завдавали фізичних страждань, могла терпіти і тим більше вважати «чудесним» голос фон Штеттенгайма. Лише за кілька місяців я випадково дізнався причину такої поблажливості.

Одного разу ввечері я повернувся додому невчасно. Хотів привітатися з матінкою, заходився її шукати. Покоївка мені сказала, що вона сидить у бібліотеці. Двері в кімнату, яка правила нам за бібліотеку і межувала з вітальнею, були відчинені — стукати не випадало. Коли я привітався, стара жінка явно мене не почула. Спершу я подумав, що вона задрімала над книгою. До того ж вона сиділа плечима до мене, обличчям до вікна. Я підійшов ближче — вона не спала, вона читала і якраз перевертала сторінку, тільки-но я став поруч.

— Добрий вечір, мамо! — мовив я.

Вона не глянула на мене. Я доторкнувся до неї. Вона злякалася.

— Ти як сюди потрапив? — запитала вона.

— Забіг на хвилинку, мамо, хотів тільки відшукати тут адресу Штясни.

— Про нього вже давно ні звістки, ні чутки. Гадаю, він помер.

Поліцейський лікар, доктор Штясни був моїх років, певно, матуся мене не зрозуміла.

— Я маю на увазі доктора Штясни, — пояснив я.

— Ясно, тільки, по-моєму, він два роки тому помер. Йому, певно, переступило за восьмий десяток.

— Значить, помер! — повторив я. Тут мені стало ясно, що матінка недочуває. Винятково завдяки своїй внутрішній дисципліні, тій незвичайній дисципліні, якої від нас, молодших, з дитинства вже не вимагали, вона знаходила в собі загадкову силу приховувати цю свою фізичну ваду у ті години, коли чекала мене додому, мене та інших. У ті довгі години, коли матуся чекала, вона готувалася слухати. Бо ж сама вона не могла не усвідомлювати, що старість завдала їй одного зі своїх ударів. Незабаром, думав я, вона оглухне, як рояль без струн!

Так, можливо, вже тоді, коли в нападі сум’яття вона наказала вийняти з рояля струни, у неї з’явилося передчуття, що на неї насувається глухота, і невиразний страх, що незабаром вона вже не зможе як слід вловлювати тони! З усіх ударів, яких могла завдати старість, цей мав стати для матінки — вона ж була істинною донькою музики — найтяжчим. Тієї миті вона здалася мені майже надприродно великою, відсунулася в інше століття, в епоху давно забутої героїчної аристократії. Бо приховувати і заперечувати свої вади властиво аристократам і героям. Тому вона так і цінувала фон Штеттенгайма. Його вона, вочевидь, чула краще за інших, і була йому за це вдячна. Його банальності її не втомлювали.

Я попрощався — мені треба було зайти до себе в кімнату, щоб узяти адресу Штясни.

— Можна мені прийти о восьмій, мамо? — крикнув я, цього разу вже піднісши голос. Вийшло, мабуть, занадто голосно.

— Відколи це ти кричиш? — здивувалася вона. — Приходь, у нас сьогодні клюцки з вишнями, щоправда, з житнього борошна.

Я гарячково намагався прогнати думку про пансіон. Моя мати — хазяйка пансіону! Яка дика, безглузда ідея! Недочування матусі ще більше підносило її гідність. Нині вона, можливо, вже не чула, як постукує власним ціпком, або ж не чула навіть, як шурхотять її кроки. Я зрозумів, чому вона так поблажливо ставилася до нашої покоївки, білявої, тілистої й незграбної дівчини, роботящої і тупуватої доньки віденського передмістя, що мала схильність все робити з шумом і гуркотом. Моя мати поміж пансіонерів! Наш будинок, де не замовкають дзвінки, які вже сьогодні різали мені вухо, бо матусі було не до снаги вловити все їхнє нахабство. Я, так би мовити, мав чути за нас обох і за обох почуватися ображеним. Але який ще могли б ми знайти вихід? Доктор Кініовер мав слушність. Ужиткове мистецтво ковтало іпотечні кредити один по одному.

Матусі до цього був малий клопіт. Отже, відповідав, як зазвичай говориться, я один. Он як, я — і відповідальність! Не те щоб я був боягузом! Ні, просто я був на це не здатен. Я не боявся смерті, проте боявся канцелярії, нотаря, начальника поштового відділення. Я не вмів рахувати, у кращому разі тільки додавав. Множення вже перетворювалося для мене на муку. Атож! І це я мав відповідати!

Тим часом пан фон Штеттенгайм, цей вайлуватий птах, жив, покотивши лихом.

У нього завжди були гроші, він ніколи їх не позичав, а навпаки — пригощав усіх моїх друзів. Щоправда, ми його не любили. Коли він раптом з’являвся у кав’ярні, ми миттю замовкали. Крім того, у нього була звичка щотижня приходити з іншою жінкою. Він підхоплював їх скрізь, і були вони всіх мастей: танцівниці, касирки,