Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Незабаром він знову вийшов, за ним висунулась жидівка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидівки напрямило туди свої чорні очі.
— А що там тобі, Лейбо, бог дав? — гукнув до жида з сусіднього двору чоловік.
— Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина під лавкою змерзла.
— Що ж воно? Чоловік, жінка?
— А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого місця, забралося під лавку!
Чоловік, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий ніс скотові, почвалав до крамниці. За ним і жид, і жидівка.
— А ніхто до тебе на ніч не просився? — спитав чоловік.
— Ні, не просився, — одказав жид, дивлячись на жидівку.
— А я чув серед ночі — собаки валували і хтось десь у вікно стукав.
— Не знаю, мозе, і стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? — повернувся жид до жидівки.
— Ні, не цула, — одказала та.
Чоловік підійшов до купи ганчір'я і полапав за голову.
— Чоловік, так і є, — сказав він.
— Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? — спитався трохи згодом,
— Сцо ж робити? візьму одкину посеред сляху!
— Ні, так не можна, щоб не було напасті. Треба у волость дати звістку. Жид, щось заджерґотавши до жидівки, кинувся у вулицю. Жидівка пішла у хату. Чоловік, постоявши, і собі пішов до своєї.
— Остапе! — гукнув він через тин до другого сусіди. — Чи чув, під Лейбоною лавкою щось замерзло?
— Ну?
— Он лежить! — ткнув чоловік рукою. Остап підтюпцем побіг до лавки.
— А що там? — чується здаля третій голос.
— Та хтось коло жида змерз!
І третій показавсь чоловік. За иим незабаром жінка, далі друга, третя. Зібралася купка людей, почувся гомін. Хто такий? Відкіля? Чого у село забрело?
Світ більшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, біг із дальніх кутків, бозна з яких улиць. Зібрався коло шинку трохи не ярмарок, усім таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався і жид, ведучи за собою двох чоловіків. Один старенький, згорблений, ледве поспішав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
— Ось з волості йдуть! Підождімо, що воно таке? — гомоніли у купі, переходячи з місця на місце.
— Пропустіть, пропустіть! — гукає жид, розпихаючи народ. Підійшли. Тільки що підняли платок, як ударили у церкві в дзвона. Зично
роздався в морозному повітрі гудючий поклик. Старий, що підіймав платок,
кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
— Злякавсь, дядьку! — гукнув хтось.
— Чого злякавсь! Не первина! — одказав той і скинув платок геть з голови. На світ показалося широке жіноче лице, побілене на щоках морозом, З діркою замість носа.
Народ затовпився, одно на другого лізе — подивитись.
— Отака ловись! Що то, ніс одмерз?
— Одмерз! Його й зовсім не було.
— Як, без носа?
— Атож.
— Хто ж воно: чоловік, жінка?
— Впадає бути жінці.
Волосні стояли і понуро дивилися на мерзлу. Найпильніше старичок — він наче бачив де таке обличчя і тепер пізнавав. Аж ось приїхав і старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці.
— А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш?
— Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, — одказав той, одступаючи назад.
— А ось ми довідаємося, що воно. Треба обіськати, може, при їй гроші є, бомага яка. Та й огида ж яка! — сказав він, глянувши, і плюнув.
— Беріть, лиш, на сани та одвезіть у волость, — додав далі.
— Ні, так не приходиться, — повернувсь писар. — А може, вона не змерзла. Може... Треба станового дожидати.
— А справді, мабуть, так.
— Так, так, — загукав жид. — А хто мені заплате за те, сцо я не буду торгувати?
— Чому не будеш? Хіба вона тобі ход зайняла?
— Ну, то сцо, сцо не ход? А хто піде у лавку? Ну? — гукав жид.
— А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, ніч у йому пересидіти, та не видержала! — хтось жартував до жида.
Жид, плюючись, побіг у хату. Народ гомонів, вештався, одні одходили, другі надходили, переходили з місця на місце, товпились, дивувались, хто воно, відкіля.
— Та вже ж у гріх не впадемо, коли обшукаємо! — сказав старшина і послав руку під ганчір'я. Він довгенько рився і витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув — шматок паперу. Писар так і вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
— Христя! — скрикнув Кирило. — Вона, вона! За батьком пішла. І батько змерз, і її не минула та ж доля.
— Христя? Це та, що в Колісника була?.. На хуторі проживала? — заголосили люди.
— Вона ж.
— Та ж була з носом, а ця без носа.
— Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городі весело жила, — підхопили на зубок жінки.
— Довіялася!
— Отак усім тим повіям буде!
І жінки почали розходитись. За ними чоловіки. Людей порідшало, хто пішов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кирилові сторожити. Той сів по другий бік лавки і сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей підходив, питався у його, хто такий, і, почувши, мерщій ішов далі.
Аж ось здалі почулося: "Цоб! цоб! цоб!" — доносився скрип, гомін. Незабаром з вулиці виткнулась одна паровиця волів, далі друга, третя, четверта. Сани широкі, повно навантажені лантухами.
— Здоров, Кириле! — обізвався перший чоловік, зостановивши волів.
— Здоров.
— А що се тут сидиш?
— Сторожу он мерзлу...
— Кого?
— Христю знав?
— Яку?
— А що в Колісника жила.
— Аякже! — скрикнув чоловік. — Добра душа була.
— Ото ж вона!
Чоловік підійшов подивитись. За ним і другі погоничі. Вийшов і жид, певно, того, чи не візьмуть проїжджі півкварти. Почався гомін, споминки. Згадали Колісника, згадали й Христю.
— Лихий він був, та вона здержувала, — казав Кирило.
— Уже який він не лихий був, а все кращий, ніж тепер настало, — хвалився один з погоничів. І почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченкові. А се — пропасть не чоловік! І під землею знає, що робиться. Чи давно погорів, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Панас Мирний», після закриття браузера.