Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я серйозна людина! Доросла!
— Стара в сенсі?
— Ну, вже не молода, — визнав я.
— Іване Карповичу! — Єлизавета Павлівна аж рукою на мене махнула, наче на пропащого. — А я ж на вас сподівалася! А ви...
— А що я? — здивувався.
— Ну, я ж думала, що Ваня закохався! По-справжньому, як колись, у молоді роки! Ну, думаю, молодець! Раділа за вас! Потім побачила фотографії пані Агнешки, ще більше зраділа, бо така ж лялечка, що очей не відірвати. Завагітніла, тепер буде Іван Карпович молодим батьком. Кохання, немовля, наче життя спочатку почалося у Івана Карповича! А ви.... — Вона зітхнула.
— Можна ще лікеру? — попросив я, бо нічого второпати не міг. Думав: тільки б до Барселони доплисти, а там рай! Та де там! Замість раю самі питання.
— Звісно, наливайте, — кивнула Єлизавета Павлівна, і я налив. Зробив ковток.
— Може, ви захворіли?
— На що? — здивувався я.
— Ну, може, по чоловічій частині якісь негаразди?
— Та ні наче, — згадав я вечір у Царицині. — Принаймні кілька тижнів тому ще працювало. А чому ви питаєте?
— Ну просто розуміти не можу, як це у вас із пані Агнешкою нічого не вийшло.
— Та вона ж... — Я зам’явся.
— Що вона?
— Ну, вона... — не знав, як правильно сказати. Потім сказав як думав. — Вона ж трохи тойво!
— Себто?
— Ну вона тебе не чує. Наче розмовляє з тобою, але того, що ти говориш, не чує. Зовсім! Чує тільки те, що сама навигадувала. Вона каже: «У нас кохання!». Я кажу: «Ні!». А вона: «Як добре, що й ти мене так кохаєш!». «Не кохаю!». А вона: «Ванюшку! Любий! Ми будемо разом до смерті!». І ось так весь час. Наче зі мною говорить, а наче мене і немає!
— Так, а що не так? Молода дівчинка, з порядної родини, мріяла багато, навигадувала щось. Вам яка різниця?
— Як це яка? Та я ж дорослий, я ж за неї відповідаю!
— Правильно. Відповідаєте. Ви ж людина відповідальна, не якийсь там хлюст, що голову дівчину закрутить, при надії залишить і втече! Ні, ви ж не такий, ви правильний, ви б із нею одружилися, вона б народила вам купу Івасиків та Іванок. Що тут поганого?
— Та погане те, що вона не відає, що творить! — роздратувався я.
— Зараз не відає, а потім ви потроху все б пояснили. Ви ж умієте. Іване Карповичу, може, дівчина молода і недосвідчена, але насправді знайти їй ліпшу пару буде непросто. Бо ж ви і відповідальний, і ніжним бути вмієте, ніколи на жінку руку не піднімете, ніколи не образите, до того ж на життя заробляєте, і досить відома особа. Ну і взагалі, як чоловік ви симпатичний. Якщо ж вас відмити, відгодувати і дати відіспатися, то цілком Ахіллес, щоправда, у шрамах весь. Я так розумію, що шрамів тільки додалося за подорож?
— Додалося. Але повірте, що нічого в мене з тією дівчинкою не було.
— А вагітність? Невже вона така підступна та хитра, що набрехала про вагітність?
— Тут нічого пояснити не можу, окрім того, що від мене пані Агнешка завагітніти не могла з тієї причини, що нічого між нами такого не сталося, від чого можна завагітніти.
— Ну, в газетах інакше пишуть.
— Ви кому вірите більше — мені чи газетам? — здивувався я.
— Звісно, вам, хоча, чесно кажучи, трохи розчарована. Сподівалася, що закохалися ви у ту ніжну красуню, уявляла, як на весіллі вас вітатиму.
— Ні в кого я не закохувався! Щойно повернуся в Росію, одразу поставлю в цій справі крапку! Треба дізнатися, коли найближчий пароплав, почнемо збирати речі, — сказав я і допив напій. Потім помітив якийсь дивний вираз обличчя Єлизавети Павлівни. Від цього виразу з’явилися в мене погані передчуття, що ще не закінчилися сюрпризи. — Що? Що ще? — спитав я знесилено, бо вже заморився губитися і дивуватися.
— Річ у тому, Іване Карповичу, що я поїхати з вами не зможу, — сказала вона, і знову мене наче по голові вдарили. Та скільки ж можна?
— Як не зможете?
— Річ у тім, Іване Карповичу, що ми ж жили з вами вільно. Я ніколи не вимагала від вас суцільної вірності й зі свого боку її не обіцяла. Так?
— Так, — кивнув я і почав потроху розуміти. — У вас є хтось?
— Є, — кивнула Єлизавета Павлівна.
— І хто він? — спитав я. Подумав, що якийсь місцевий іспанець, як усі південні люди, палкий і чорнявий.
— Вона. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, помітивши мою розгубленість. — Іване Карповичу, ну що ви знову вирячилися наче баран
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.