Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

по обіді. Гаррі з величезним задоволенням після сніданку заснув би знову, але перед іспитом треба було повторити матеріал, тож він сів біля вікна вітальні, обхопивши голову руками і, переборюючи дрімоту, перечитував стос позичених йому Герміоною конспектів заввишки з півметра.

О другій годині п'ятикласники зайшли до Великої зали й посідали за столиками, на яких лежали перевернуті екзаменаційні білети. Гаррі був цілком виснажений. Хотів, щоб усе це закінчилося, щоб нарешті виспатися. Завтра вони з Роном збиралися піти на квідичне поле, політати на Ро-новій мітлі й насолодитися нарешті свободою від нескінченних повторень матеріалу.

- Відкрийте екзаменаційні білети, - промовила професорка Марчбенкс і поставила перед собою пісочний годинник. - Можете починати.

Гаррі втупився в перше питання. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, що він не збагнув ані словечка. За шибкою височенного вікна гула оса, відвертаючи увагу. Поволі й невпевнено він нарешті почав писати відповідь. Дуже важко було пригадувати імена, а дати постійно плуталися. Пропустив четверте питання («На вашу думку, законодавство про чарівні палички сприяло ґоблінським бунтам XVIII століття, чи поклало їм край?»), вирішивши повернутися до нього наприкінці, якщо матиме час. Спробував відповісти на п'яте запитання («Як було порушено Статут про секретність 1749 року, і які заходи запровадили для уникнення повторних порушень?'), але мав серйозну підозру що пропустив кілька важливих деталей. Чомусь подумав, що це все мало якийсь стосунок до упирів.

Пошукав запитання, на яке міг би відповісти впевнено, і його очі засвітилися, коли побачив десяте питання: «Опишіть обставини, що призвели до створення Міжнародної конфедерації чаклунів, і поясніть, чому в неї відмовилися вступати маги з Ліхтенштейну».

«Я це знаю», - подумав Гаррі, хоч його мозок і досі працював мляво й повільно. Побачив у голові заголовок, написаний Герміониною рукою: «Створення Міжнародної конфедерації чаклунів...», бо прочитав цей конспект сьогодні зранку.

Почав писати, коли-не-коли поглядаючи на великий пісочний годинник, що стояв на столі перед професоркою Марчбенкс. Сидів одразу за Парваті Патіл. Її довге темне волосся звисало аж на спинку стільця. Разів два задивлявся на крихітні золотисті іскорки, що виблискували в її волоссі, й мусив трусити головою, щоб позбутися цього видіння.

« ...першим Верховним головою Міжнародної конфедерації чаклунів був П'єр Бонакор, але це призначення опротестувала чаклунська громада Ліхтенштейну, бо...»

Навколо Гаррі метушливими щурами шкряботіли пера. Сонце нестерпно пекло в потилицю. Чим саме скривдив Бонакор ліхтенштейнських чаклунів? Гаррі мав відчуття, що це було пов'язано з тролями... знову тупо глянув на волосся Парваті. Якби ж він міг виконати виманливі чари, відкрити в її голові віконечко й побачити, як саме тролі спричинили сварку між П'єром Бонакором та Ліхтенштейном...

Гаррі заплющив очі, затулив долонями обличчя і замість червоного сяйва побачив під повіками прохолодну пітьму. «Бонакор хотів заборонити полювання на тролів і надати тролям певні права... але Ліхтенштейн у цей час вів боротьбу з особливо злими гірськими тролями...» Он воно що.

Розплющив очі. Вони засльозилися й запекли від сліпучого білого пергаменту. Помалу написав два рядки про тролів, а тоді перечитав усе написане. Небагато там було інформації й деталей, хоч Гаррі пам'ятав, що Герміонин конспект на тему конфедерації налічував чимало сторінок.

Знову заплющив очі, намагаючись їх побачити, згадати... «Конфедерація вперше зібралася у Франції...» Так, він це вже написав...

Ґобліни хотіли взяти участь, але їх не допустили... він і це вже написав...

А з Ліхтенштейну ніхто не захотів приїхати.

«Думай», - звелів він собі, затуливши обличчя руками, а пера навколо писали нескінченні відповіді, а пісок у годиннику на столі все сипався...

Він знову йшов прохолодним темним коридором до відділу таємниць, ішов рішуче й цілеспрямовано, часто поривався бігти, прагнув нарешті досягти своєї мети... чорні двері звично відчинилися перед ним, і ось він уже був у круглому приміщенні з численними дверима...

Перетнув його і зайшов у другі двері... плями мерехтливого світла на стінах і підлозі, а ще химерне клацання якихось механізмів, але ніколи зупинятися, треба поспішати...

Пробіг останні метри до третіх дверей, що відчинилися так само, як і попередні...

Знову опинився у великому, мов собор, приміщенні, де було повно полиць зі скляними кулями... серце шалено калатало... тепер він свого досягне... біля дев'яносто сьомого номера повернув ліворуч і кинувся в прохід між двома рядами...

Але з самого краю на підлозі хтось лежав, хтось чорний, він ворушився долі, мов поранений звір... у Гаррі всередині все стислося від страху... від хвилювання...

З рота видобувся голос, пронизливий, холодний голос, позбавлений людського тепла...

- Забери це для мене... зніми негайно... я не можу доторкнутися... а ти можеш...

Чорна постать на підлозі ворухнулася. Гаррі побачив, як його рука - біла долоня з довжелезними пальцями - простяглася вперед, стискаючи чарівну паличку... почув, як пронизливий, холодний голос сказав: - Круціо!

Чоловік на підлозі закричав від болю, спробував устати, але впав, зсудомлений. Гаррі реготав. Підняв чарівну паличку, націлив її на чоловіка, а той застогнав і завмер.

- Лорд Волдеморт чекає...

Руки чоловіка на землі затремтіли, він дуже повільно розправив плечі й підняв голову. Його закривавлене й виснажене обличчя скривилося від болю, але було сповнене незламної рішучості...

- Тобі доведеться мене вбити, - прошепотів Сіріус.

- Безперечно, наприкінці я так і зроблю, - озвався холодний голос. - Але ти, Блек, спочатку це мені дістанеш... Думаєш, досі ти відчував біль? Подумай добре... часу ми маємо досить, а твоїх криків ніхто не почує...

Але в ту мить, як Волдеморт знову опустив чарівну паличку, хтось закричав. Закричав і впав боком з теплого стільця на холодне каміння підлоги. Гаррі опритомнів, ударившись об підлогу, але й далі кричав, шрам палав, а довкола вирувала Велика зала.

- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ -

З каміна

- Я не піду... мені не треба до лікарні... не хочу...

Гаррі щось нерозбірливо бурмотів, вириваючись з рук професора Тофті, що допоміг йому вийти у вестибюль і тепер з великою тривогою поглядав на нього. Учні мовчки стояли навколо й дивилися.

- Я... зі мною все гаразд, пане професоре, - затинався Гаррі, витираючи піт з лоба. - Справді... я просто задрімав... щось страшне наснилося...

- Іспитове перенапруження! - співчутливо сказав старенький чаклун і поплескав Гаррі по плечі тремтячою рукою. - Буває, юначе, буває! Випий холодної водички і повертайся до Великої зали. Іспит уже закінчується, але ти ще, мабуть, зможеш гарненько дописати останню відповідь.

- Так, - ошаліло відповів Гаррі. - Тобто... ні... я