Читати книгу - "Консуело"

Йосиф і Консуело вирушили вечеряти до будинку священика, де їм було приготовлено нічліг. Добрий старий так і сяяв; видно було, що він дуже дорожив благоліпністю своєї меси й хотів якомога краще догодити панові канонікові.

Наступного дня все село ще вдосвіта було на ногах. Дзвонили в дзвони, по дорогах з околишніх сіл тяглися юрби віруючих, аби бути присутніми на врочистій службі. Карета каноніка наближалася з величною повільністю. Церква була пишно вбрана найкращими прикрасами. Консуело дуже потішило, що кожна з дійових осіб приписувала своїй ролі особливе значення. Тут панувало майже таке ж марнославство й суперництво, як за лаштунками театру. Тільки виражалося воно більш наївно й скоріше смішило, ніж викликало обурення.

За півгодини до початку обідні з'явився розгублений паламар і повідомив про змову заздрісного й віроломного Ґотліба. Довідавшись, що репетиція пройшла прекрасно й усі парафіяни, що брали участь у ній, зачаровані прибульцями, він, прикинувшись важко хворим, заборонив своїй племінниці й синові, двом головним корифеям, покинути його, і в такий спосіб святкова служба втрачала не тільки самого Ґотліба, чия присутність уважалася необхідною, щоб дати хід усій справі, але й двох сольних партій, кращих номерів у всій месі. Хористи, за словами манірного й квапливого паламаря, зовсім занепали духом, і йому з великими труднощами вдалося зібрати їх на нараду в церкві.

Консуело та Йосиф спішно прибули туди ж, змусили хор повторити найважчі місця, підтримуючи своїми голосами більш слабких, і в такий спосіб усіх заспокоїли й підбадьорили. Що ж стосується соло, то вони дуже скоро змовились і взялися виконати їх самі. Консуело, порившись у пам'яті, згадала одну духовну пісню Порпори, яка за тоном і словами нагадувала те, що було потрібно. Вона відразу накидала її на нотному папері, прорепетирувала з Гайдном, і він зміг їй акомпанувати. Консуело знайшла й для нього знайомий йому уривок із твору Себастьяна Баха, і вони доволі вдало аранжували його.

Уже задзвонили до меси, а вони все ще репетирували та зспівувалися, незважаючи на голосне гудіння великого дзвона. Коли пан канонік, одягнений у ризи, з'явився біля вівтаря, хор уже співав, із багатообіцяючою сміливістю й прудкістю приступивши до виконання фугоподібного твору німецького композитора. Консуело із задоволенням дивилася на серйозні обличчя цих добрих німецьких бідняків, вслухаючись у їхні чисті голоси, що звучали з воістину педантичною злагодженістю та з неослабним, але завжди стриманим натхненням.

— Ось підходящі виконавці для такої музики, — сказала вона Йосифу під час паузи, — якби в них був огонь, якого не вистачило композиторові, все було б зіпсовано, але в них немає цього вогню, й ідеї, викувані механічно, механічно ж і відтворюються. Жаль, немає тут знаменитого маестро Ґодіца-Росвальда, — він підгвинтив би цих механічних виконавців, із шкури ліз би, нічого не домігся б, але залишився б надзвичайно задоволений собою.

Чоловіче соло турбувало багатьох, але Йосиф блискуче з ним упорався. Коли ж настала черга Консуело, то її італійська манера співу спочатку всіх здивувала, потім привела в зніяковілість, але зрештою все-таки зачарувала. Вона намагалася співати якнайкраще; виразність її повнозвучного і незрівнянного голосу привела в непередаваний захват Йосифа.

— Не віриться, — сказав він їй, — аби ви могли коли-небудь краще проспівати, ніж ви співали зараз для жалюгідної сільської меси.

— В усякому разі ніколи я не співала з таким піднесенням і таким задоволенням, — відповіла вона. — Ця публіка мені більше до душі, ніж театральна. Ну, а тепер дай мені подивитися звідси, згори, чи задоволений пан канонік. Так! У поважного каноніка зовсім блаженний вигляд, і, судячи з того, як усі шукають у виразі його обличчя віддяки за свою старанність, я бачу, що єдино про кого тут не думають, це про Бога.

— За винятком вас, Консуело! Тільки віра й любов до Бога можуть надихнути на такий спів!

Коли обоє солістів після меси вийшли із церкви, парафіяни ледве не понесли їх із тріумфом на руках до будинку священика, де їх чекав гарний сніданок. Священик одрекомендував музикантів панові канонікові, і той, обсипавши їх похвалами, висловив бажання ще раз, «на десерт», прослухати соло Порпори. Але Консуело, яка не без підстави дивувалася тому, як ніхто не впізнав її жіночого голосу, і побоювалася прозорливості каноніка, відмовилася співати під приводом, що репетиція й діяльна участь у всіх партіях занадто стомили її. Відмовки, одначе, не було прийнято до уваги, і довелося з'явитися на сніданок каноніка.

Пан канонік був чоловіком років п'ятдесяти[205], з добрим і красивим обличчям, гарної статури, хоча трохи розповнілий. Манери його були вишукані й навіть, можна сказати, шляхетні. Він усім говорив по секрету, що в жилах його тече королівська кров, бо він є одним із чотирьохсот незаконнонароджених синів Августа Другого[206], курфюрста Саксонського й короля Польського.

Він був милий і люб'язний, наскільки варто бути світській людині й духовному сановникові. Йосиф помітив біля нього якогось мирянина, з яким він поводився водночас і з повагою й фамільярно. Йосифу здавалося, що він уже бачив цього чоловіка десь у Відні, але пригадати ім'я його ніяк не міг.

— Отже, діти мої, ви відмовляєте мені в задоволенні ще раз почути твір Порпори? А от мій друг, великий музикант і в сто разів кращий суддя в цій справі, ніж я, був вражений тим, як ви виконали цей уривок. Але якщо ви стомлені, — додав він, звертаючись до Йосифа, — я більше не буду вас мучити своїми проханнями, одначе ви будете такі ласкаві сказати мені своє ім'я, а також, де ви навчалися музики.

Иосиф зрозумів, що йому приписують виконання соло, проспіваного Консуело. Консуело промовистим поглядом наказала йому підтримати оману каноніка.

— Мене звати Йосифом, — відповів він коротко, — а навчався я в дитячій співочій школі Святого Стефана.

— Я також, — зауважив незнайомець, — навчався в цій школі при Рейтері-батькові[207]; а ви, звичайно, — при Рейтері-сині?

— Так, пане.

— Але потім ви, напевно, ще в кого-небудь займалися? Ви навчалися в Італії?

— Ні, пане.

— Це ви грали на органі?

— То я, то мій товариш.

— А хто з вас співав?

— Ми обоє.

— Але ж тему Порпори виконували не ви? — мовив незнайомець, скоса поглядаючи на Консуело.

— У всякому разі не цей хлопчик, — сказав канонік, також глянувши на Консуело, — він занадто молодий,