Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Після розмови дивним чином Барбора заспокоїлася і навіть відчула себе краще. Вона так і сиділа на краю пагорба, звісивши ноги, споглядала на хвилі. Думала про квіти, які посадить на могилі Андрюса. Її думки були там, у Фарбусі. Жінка раптом задумалась: чи повернув уже Крістофер ключ від хвіртки кладовища в мерію?
Коли з боку Ла-Манша задув прохолодний вологий вітер, Барбора піднялася на ноги і подалася в зворотну дорогу. Ідучи вона впізнавала все, немов бачила вже не раз: і будинки, і кав’ярню, і кам’яну церкву.
«Дивно, що ми з Андрюсом удвох так сюди і не приїхали», — сказала вона собі, вже сідаючи в електричку.
Сірий потяг із забризканими дощами віконними квадратами повіз її додому.
Розділ 116. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
Рано-вранці, коли ще тільки почав розсіюватися за вікнами нічний морок, в двері будинку постукали. Спочатку неголосно. Потім сильніше. Рената прокинулася, розплющила очі.
«Здалося?» — подумала вона.
Але тут знову хтось тричі грюкнув. І цього разу гуркіт цей долинув через троє зачинених дверей до вух Ренати, отже, той, хто стояв на порозі, справді хотів, аби йому відчинили.
Рената вирішила не будити сплячого Вітаса. Тільки позаздрила його міцному сну. Накинула халат, вийшла в коридор, зупинилася перед вхідними дверима та прислухалася.
«Чому Ґуґлас не гавкає? — дивувалася дівчина. — Отже, це хтось, кого він знає. Може, Віола? Або Владас? Адже останнім часом Ґуґлас уже й на захисника тварин не гарчав і не гавкав, вирішивши, мабуть, що той такий же «свій», як і його, Ґуґласа, господарі».
І тут знову гепнуло тричі так, що аж двері затремтіли.
Заспокоєна мовчанням Ґуґласа, Рената поспішно відкрила засув.
Перед нею на порозі стояв старий у синьому старомодному пальті з піднятим коміром. Пальто явно було з чужого плеча — сиділо на старому незграбно і здавалося занадто довгим для чоловіка. Сивий їжачок волосся на його голові нагадував нерівно обрізану щітку. Блакитні вицвілі зіниці визирали сердито із запалих глибоких очниць. Рівний ніс і тонкі губи дивним чином не збігалися з очима і немов належали іншому, молодшому старому, тому, кого ще можна було навіть називати не «старим», а літньою людиною. Ніби сердитий незнайомець, котрий стояв перед Ренатою, старів останнім часом тільки очима.
— Ви до кого? — розгублено спитала Рената.
— До Вітаса, звісно! — промовив дід. — Ви що, іще спите?
— Так, іще ж шоста ранку! — виправдовувалася Рената.
Старий поліз рукою в кишеню пальта, витягнув великий круглий годинник на ланцюжку, відкинув срібну накривку, що захищає циферблат.
— Справді, уже шоста година! — В його голосі прозвучала суміш обурення та подиву. — Він що, іще спить?
— Атож, спить, — відповіла Рената. — Ви зайдіть, зачекайте в коридорі! Я зараз його розбуджу! Він вас знає?
— Певна річ, знає! Давно знає!
Прибулець ступив усередину, і Рената замість його кроків почула поєднання: крок-грюк-крок-грюк. Опустила погляд. Побачила, що у старого одна нога — дерев’яна. І ще почула, що, крім стукоту при кроці дерев’яною ногою, чувся ще якийсь дивний звук. Але це, можливо, поскрипувала одна з дощок підлоги.
Залишивши старого в коридорі, повернулася в спальню.
— Вітасе, там до тебе якийсь дід! — зашепотіла, нахилившись над ліжком.
— Хто? — спросоння Вітас розліпив повіки.
Рената стенула плечима.
— Ніколи його не бачила. Але він до тебе! І Ґуґлас на нього не гавкав.
Вітас неохоче сів на ліжку. Зітхнув.
Вони повернулися в коридор удвох.
— Це хто? — вирвалося у старого при появі Вітаса. Він запитально подивився на Ренату, котра зупинилася за спиною Вітаса.
— Це Вітас, — сказала вона.
— Це не той Вітас, — вже тихіше промовив старий, від його недавньої сердитості на обличчі і в погляді не залишилося й сліду. — А де той?
— Котрий «той»? — спитала Рената.
Вітас спантеличено розглядав непрошеного гостя, розглядав і мовчав.
— Старий Вітас, — сказав після паузи старий.
— Старий Вітас? — перепитала Рената. — Іншого Вітаса тут немає і не було... Крім мого прадіда, але він давно помер!
— Прадіда? — тепер уже задумався старий. — Даруйте, я втомився стояти... Мені ходити легше, ніж стояти.
— Так, певна річ! Звісно! Зайдімо до нас! — Рената відчинила двері на свою половину, жестом запросила гостя увійти.
Всі троє сіли за овальний стіл.
— Може, знімете пальто? — запропонувала молода господиня.
— Зніму, — старий почав вибиратися з пальта. — Воно завелике! У Польщі одна жінка подарувала. Сказала, що її покійний чоловік був вищий за мене на голову. А свій я залишив одній жінці у Франції. Їй зимно було, холодно і страшно, вона стояла і тремтіла. А ваш прадід був червонодеревником?
— Ким? — перепитала Рената.
— Він меблі майстрував? Креденси, шафи, столи? — спитав старий.
— Авжеж! — Рената кинула погляд на Вітаса, котрий сидів із похмурим і невиспаним обличчям. — І фігурки з дерева вирізав.
— У нього ще син був, Йонас, тямущий такий. Одружитися хотів.
— Це мій дідусь. Він нещодавно помер! — сказала Рената, і в очах її спалахнула цікавість. — То ви їх обох знали?
— Йонаси не вмирають, — твердо мовив старий. — А у вас щось із меблів, зроблених Вітасом, збереглося?
— Так, на половині дідуся! Ходімо, покажу! — запропонувала дівчина.
Старий байдуже глянув на Вітаса, котрий сидів мовчки, зіп’явся на ноги, спочатку на живу, а потім і на дерев’яну.
Рената завела старого на половину Йонаса. Вітас залишився за столом. Старий, помітивши старовинний креденс, ожив. І очі, як здалося Ренаті, спалахнули іншим, молодшим вогником.
— Це ж його робота? — поцікавився він, кивнувши на креденс.
— Так.
— Так, його робота! — старий підійшов і погладив креденс. — Він мені ногу робив. Дерев’яну, із секретами. У нього все з секретами виходило.
Він підняв штанину над дерев’яною ногою, нахилився, перевірив, чи стежить за його діями молода господиня будинку, і тільки переконавшись, що стежить, ухопив двома пальцями маленьке колечко на дерев’яній нозі і потягнув за нього. З ноги вилізла скринька, а в ній дерев’яна котушка з білими нитками і крізь нитки навскоси голка протягнута.
Старий усміхнувся, побачивши здивування на обличчі Ренати. Засунув скриньку, випростався, опустивши штанину. Погляд його знову впав на креденс. Оглянувши його, він простягнув руку до лівого ящика для столових приборів. Під двома заскленими дверцятами креденсової шафки, над нішею креденсової тумби визирали правильними квадратиками чотири таких шухлядки. Старий висунув шухлядку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.