Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Щойно повернувши за ріг, Денні зупинився перед пресвітеріанською церквою.

— Госп’дибоже, — белькнув Фариш. Він натужно дихав крізь ніздрі. — Це вона?

Денні — надто вмазаний і розслаблений, щоб говорити — кивнув. Він чув усі-усі дрібні страхітливі звуки: дихання дерев, спів дротів, хруст від росту трави.

Фариш обернувся на сидінні й зиркнув у заднє вікно.

— Бляха, я ж казав тобі шукати її. Ти її сьогодні вперше бачиш?

— Так, — різко відказав Денні. Його вразило те, як раптово дів­чинка з’явилася на виду, на незручній крайній периферії зору, точно так само, як біля водонапірної вежі (хоча розповісти про вежу Фаришу він не може; його там не мало бути). І от тепер, на цьому круговому об’їзді, він безцільно («змінюй маршрут, — усе товк Фариш, — змінюй час поїздки, постійно дивися в дзеркала») повернув за ріг і побачив — кого ж іще? — цю дівчинку на веранді.

Усілякі різні відлуння. Дихання-сяйво-ворушіння. З верховіття зблискують тисяча дзеркал. Хто ця стара? Коли авто сповільнилося, вона зустрілася поглядом із Денні, на одну бентежну й цікаву мить, і очі в неї були точно такі самі, як у дівчинки… На хвилю все кудись відлетіло.

— Їдь, — сказав Фариш, ляснувши по приладовій панелі; а далі, коли вони вже повернули за ріг, Денні довелося спинити машину, бо він почувався занадто вгашеним, бо відбувалося щось дивне, якась грандіозна багаторівнева швидкісна телепатія (ескалатори несуться вгору й униз, на кожному поверсі кружляють дискотечні кулі); обоє це відчули, їм не було потреби промовляти ні слова, і Денні ледве міг дивитися на Фариша, бо знав, що обоє згадали однакову чортівню, яка трапилася того ранку близько шостої: як (після цілої безсонної ночі) Фариш увійшов у вітальню в трусах і з пачкою молока, і в ту саму мить якийсь бородатий персонаж мультфільму в трусах і з пачкою молока крокував по телевізору. Фариш спинився; спинився персонаж.

«Ти це бачиш?» — запитав Фариш.

«Так», — відповів Денні. Він весь обливався потом. На мить вони з Фаришем перезирнулися. Коли знову перевели погляди на екран, картинка змінилася на іншу.

Вони сиділи удвох у розпеченій машині, а торохтіння їхніх сердець було майже чутним.

— Ти помітив, — зненацька заговорив Фариш, — шо кожний фургон, який ми по дорозі зустріли, був чорний?

— Шо?

— Вони щось перевозять. От би, курва, знати що.

Денні промовчав. Частково він розумів, що це бридня, це Фаришеве параноїдальне варнякання, але частково знав, що це щось означає. Минулої ночі тричі, з інтервалом рівно годину, дзвонив телефон, і хтось, не сказавши ні слова, вішав слухавку. Далі ті стріляні гільзи рушниці, які Фариш знайшов на підвіконні лабораторії. А вони там звідки?

І тепер оце: знову та дівчинка, та сама. Буйний зрошений газон пресвітеріанської церкви в тінях декоративних ялиць сяяв синювато-зеленим: звивисті цегляні доріжки, обстрижені кущі самшиту, усе гарненьке й чепурненьке, наче іграшкова залізниця.

— От шо я не можу зрозуміти, то хто вона, до дідька, така, — сказав Фариш, порпаючись у кишені в пошуках фену. — Не треба було її відпускати.

— Її Юджин відпустив, а не я. — Денні покусував щоку зсередини. Ні, це не гра уяви: на кілька тижнів після інциденту з Ґам дів­чинка щезла зі світу, поки він їздив по місту, розшукуючи її. А тепер: тільки подумаєш про неї, згадаєш, і от вона, позирає здалеку, маячить чорною китайською стрижкою й тими злісними очима.

Обоє шмигнули, так трохи заспокоїлись.

— Хтось, — мовив Денні й вдихнув, — хтось поставив ту малу за нами шпигувати. — Хоч який він був вмазаний, та пошкодував про ці слова, щойно вони злетіли йому з язика.

Фариш спохмурнів.

— Ти про шо? Аби хтось, — прогарчав він, натираючи змокрілі ніздрі тильним боком долоні, — аби хтось сказав тій малій тичці шпигувати за мною, — та я її надвоє роздеру.

— Вона щось знає, — мовив Денні. Чому? Бо вона тоді дивилася на нього з вікна катафалка. Бо вона захопила його сни. Бо вона мордує його, переслідує, морочить йому голову.

— Ну, я б точно хотів розібратися, шо вона в Юджина робила. Якщо то та мала сука мені задні фари розтовкла…

З його мелодраматичного тону Денні щось запідозрив.

— Якщо вона розбила фари, — втрутився він, ретельно уникаючи Фаришевого погляду, — як собі гадаєш, чого вона після того нам постукала й про то розповіла?

Фариш знизав плечима. Він колупався в засохлій кірці в себе на штанях, якось зненацька цілком нею захопився, і Денні — раптово — набрався певності, що про дівчину (і про все інше) Фариш знає більше, ніж признається.

Ні, це все не сходиться, але все одно щось тут є. Вдалині гавкали собаки.

— Хтось, — зненацька мовив Фариш, пересуваючись на сидінні, — хтось туда вліз до Юджина і поспускав тих змій. Там усі вікна позатулювано, крім того, шо в туалеті. В нього ніхто би не заліз, хіба дитина.

— Я з ней поговорю, — сказав Денні. Багато її запитаю. Наприклад, чому я ніколи в житті раніше тебе не бачив, а тепер бачу всюди? Наприклад, чому ти трешся й пурхаєш у мене попід вікнами щоночі, ніби метелик «мертва голова»?

Він уже стільки часу не спав, що коли заплющував очі, то опинявся десь серед бур’янів, темних озер і вимитих каламутною водою розтрощених яликів. І там була вона, з блідим обличчям молі й чорним вороним волоссям, шепотіла щось у вологій пітьмі, сповненій вереску цикад, щось, що він майже розумів, та не до кінця…