Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

також оголосили «аморальним»; водночас ним захоплювались, відомо, що серед його шанувальників була й королева Марія Антуанетта. Інтерес до нього не зник і донині, як не вичерпалися намагання розкрити задум його автора. Свідченням інтересу до нього є й значна кількість його екранізацій. Чи не найвдалішою з них можна вважати фільм чесько-американського режисера Мілоша Формана «Вальмонт», який виявився, сказати б, «рокайльнішим», ніж першоджерело. Форман дещо змінив смислові акценти і фабулу, передусім фінал твору, який став по-рокайльному відкритим, «легким». Утім, сам Форман говорив, що нічого не домислював, а саме так сприйняв цей текст і так його запам’ятав, а це є свідченням того, що й досі твір уможливлює різні його прочитання та перечування.

На сьогодні проблема моральності чи аморальності «Небезпечних зв’язків» не становить особливого інтересу – актуалізувалися інші його аспекти. Та свого часу її обговорення було досить жвавим, що передбачав і сам автор. На своєрідну захисну промову перетворилася передмова, в якій він постає перед нами у масці моралізатора й осуджувача сучасних йому звичаїв вищого світу. Якщо довіряти «авторові» передмови, то він мав намір продемонструвати розбещеність аристократії часів «старого режиму», щоб озброїти чесних людей знанням засобів, «якими безчесні люди псують порядних». Та чи маємо ми, як і у випадку з Прево, беззастережно вірити цим словам, чи не занадто просте це пояснення – тим паче що Лакло промовляє не від свого імені, а від імені «редактора», який виконує функцію «підставного оповідача»? Як відомо, їхні голоси далеко не завжди збігаються.

Нерідко зміст роману інтерпретують доволі спрощено – як реалізацію авторського завдання дати критичне зображення звичаїв аристократії у переддень Французької революції, продемонструвати недоліки «старого режиму». Однак таке його розуміння склалося під впливом досвіду революції, під час його виходу в світ про політичну тенденційність не йшлося. І тим паче немає підстав говорити про критику «старого режиму» в романі Лакло з третьостанових, демократичних позицій, як це часом робилося. Ця критика є критикою «ізсередини», все побачене дається очима людини, інкорпорованої в аристократичне середовище, і тим вона цікавіша. Аристократія в романі дійсно постає розбещеною до крайнощів, і можна погодитися з А. Мальро в тому, що «подібно читачеві багатьох сучасних – і не лише літературних – творів, читач «Небезпечних зв’язків» міг би сказати: «Так тривати не може!».

Суспільно-історичне тло дії роману складає аристократична Франція кінця ХVІІІ ст. Фактично усунена від управління країною та від участі у громадянських справах, аристократія «воліла не витрачати свою енергію на щось інше, окрім любовних утіх. Могутність у Версалі обумовлювалася куртуазністю, політична діяльність була для більшості недоступною. Офіцери воювали мало: усього кілька місяців на рік. Кохання ставало найважливішою справою і, якщо можна так висловитись, об’єктом великого спорту у світському товаристві ХVІІІ ст.» (А. Моруа). У цьому середовищі поширюється лібертинаж – життєва філософія, стиль життя і модель поведінки, які базуються на переконанні, що особистість, аби досягти істинної свободи, має звільнитись від будь-яких моральних обмежень і принципів. Послідовників цієї філософії називали лібертинами. Лібертин більшість моральних обмежень вважає непотрібними і небажаними, ігнорує і з презирством відкидає прийняті у суспільстві норми поведінки і навіть релігію. Найвище цінує насолоди, які постачають органи відчуттів, передусім любовно-еротичні. Це явище, ідеологом якого виступив скандально відомий маркіз де Сад, і перебуває у центрі уваги Шодерло де Лакло.

«Небезпечні зв’язки» написані в епістолярній формі, це листування кількох персонажів із вищого світу, нібито лише видане Лакло. Така гра з читачем на час написання роману нікого не могла ввести в оману, та й не мала цього на меті, давно перетворившись на поширений літературний прийом. Читач, мабуть, звернув увагу, що значна частина романів ХVІІІ ст. побудована, як розповідь про «реальних» людей і «реальні» події, і удавано претендує на життєву достовірність – навіть фантастичні «Гулліверові мандри» Свіфта. Більшість з них написана у формі мемуарів, епістоляріїв, подорожей, біографій, щоденників тощо, нерідко ці жанрові форми поєднуються. Хочу нагадати, що й величезний роман Прево, куди ввійшла історія про кавалера де Ґріє і Манон Леско, написаний у вигляді мемуарів, та водночас і подорожі, а сама «Історія…» – це «записана» мемуаристом усна оповідь людини, яка зацікавила мандрівника. У цих творах зазвичай був «підставний оповідач», за яким ховався автор, хоча й не обов’язково повністю мав з ним збіг. Із середини ХVІІІ ст. з’явився й більш звичний тип оповіді – від третьої особи – і протягом наступного ХІХ ст. домінував, одначе до кінця ХVІІІ ст. романи-щоденники, епістолярні романи, романи-подорожі тощо не втрачали своєї популярності.

В епістолярній формі написані чи не найвідоміші романи ХVІІІ ст.: «Нова Елоїза» Руссо, «Черниця» Дідро, «Страждання молодого Вертера» Гете, а першими серед них були епістолярні романи С. Річардсона – ті романи, які перекладав Прево і які слугували взірцем і для Лакло. Епістолярна форма прекрасно відповідала епосі: листи виступали основним засобом спілкування у світському товаристві. Як пише про це Моруа, молода дівчина, яка щойно вирвалась із монастиря, вже вміла складати лист так, що сучасні письменники могли б позаздрити їй. Розвивався епістолярний роман переважно у руслі сентименталізму (Річардсон, Руссо, Гете та ін.); він відзначався послабленим сюжетом і при цьому нерідко великим обсягом, містив докладні описи емоційно-ментальних станів героїв: їхніх почуттів, думок тощо. На відміну від них, «Небезпечні зв’язки» мають доволі динамічний сюжет та інтригу, яка стрімко розвивається, а довгі описи душевних станів і докладний виклад мисленнєвого процесу – аргументів, заперечень тощо – в ньому присутні не в останню чергу як перегук (часом іронічний) з романами його попередників – Річардсона і Руссо, особливо Руссо.

Та що важливіше, потенціал, закладений в епістолярному жанрі, сентименталісти і де Лакло реалізують по-різному. Сентименталістам він надає найширші можливості оприявнити внутрішній світ героїв, так би мовити, з найнадійнішого джерела – з перших рук. Для Ш. де Лакло більш цінними є інші його потенції: вести гру в щирість і розкривати цю гру. Не можна сказати, що до нього письменники їх не відчували і не використовували, але настільки повно й виразно їх реалізував саме Лакло. На поєднанні функцій листів як засобів приховування й оприявнення він і створює інтригу роману. Епістолярні романи різняться за кількістю дописувачів, чим їх більше, тим складнішою є їх композиція. Часто вони є зібранням листів одного персонажа (наприклад, Річардсонової Памели, Вертера з роману Гете чи героїні «Черниці» Дідро), у такому випадку вони наближаються до щоденникової форми; часом – зібранням листів кількох персонажів, які звертаються кожен до свого адресата, як у «Подорожі Хамфрі Клінкера» Смоллета,