Читати книгу - "Зірки Егера"

— Пан Гегедюш не казав, що було б добре знайти спільну мову з турками?

— Казав.

— Коли він сказав про це вперше?

— Увечері після великого приступу.

— А що саме він казав?

— Ну, сказав, що... він сказав, що... нас мало, а їх багато і що жодна фортеця не вистояла, хоча і йшли тоді турецькі війська нарізно, у двох напрямах.

— Говорив пан лейтенант Гегедюш що-небудь про додаткові гроші, які слід виплачувати в час облоги?

— Говорив. Він казав, що у такий час в інших фортецях видають подвійну платню.

— А що він сказав про здачу фортеці?

— Сказав... сказав, що турки все одно візьмуть фортецю, то ж краще ми матимемо від них нагороду, аніж смерть.

— А що відповіли солдати?

— Нічого. Ми просто розмовляли біля вогнища, коли турки до нас кричали.

— Ви їм відповідали?

— Ні. Тільки пан лейтенант перемовлявся з ними уночі.

— А як він говорив з ними?

— Через вилом біля Старих воріт. Підходив туди і тричі розмовляв.

— З турком?

— З турком.

— І що він сказав, коли повернувся?

— Сказав, що турок всіх відпустить, нікого не чіпатиме, нікого не заріже. А тим, хто з Кашші, ще на додаток видасть по десять золотих. А обидва паші надішлють листа з печаткою, що не порушать слова.

— Скільки солдатів чули це?

— Чоловік десять.

— А чому ви мені не доповіли? Ви ж присягали не вести розмов про здачу фортеці?!

Хлопець мовчав.

Добо вів далі:

— Хіба не було вашим священним обов'язком негайно доповісти комендантові фортеці про розмови пана лейтенанта.

— Ми не осмілювалися.

— Тобто, ви домовилися здати фортецю. Хто ще пішов на це?

Хлопець пригадав тільки два прізвища. Потім почав виправдовуватись:

— Ми, ласкавий пане комендант, не домовлялися. Ми тільки підкорялися. Завжди говорив сам пан лейтенант, він наказував нам.

У стіну влучило гарматне ядро — стіна задрижала. Панцири, підвішені на жердини, задзвеніли. На підлогу посипалася штукатурка.

Добо глянув на суддів.

— Ще хтось питатиме?

Судді, що сиділи за столом, завмерли в мовчанці. Нарешті суддя-рядовий запитав:

— А ті десять солдатів, що чули лейтенанта, погоджувалися здати фортецю туркам?

Хлопець, блідий як стіна, стенув плечима.

— Якщо офіцер каже, як можуть солдати йти проти?

Більше запитань не було.

— Ще маємо допитати турка,— сказав Добо.— Введіть його.

Перш ніж підійти до столу, турок тричі низько вклонився і зупинився, зігнутий зі схрещеними руками на грудях.

— Ти розумієш по-угорськи?

— Розумію, пане.

— Як тебе звати? — спитав Добо.

— Юсуф.

— Юсуф, тобто по-угорськи Йожеф. Та стань же ти прямо!

Турок випростався. Був це акинджі років під тридцять. Кремезний, міцної статури чоловік. Перебитий ніс і багровий шрам на голеній голові свідчили, що він не новачок у боях. Видно було по очах, що він не слав усю ніч.

Відповідаючи на запитання, турок розповів, що вже десять років бере участь у походах на Угорщину і що саме він був біля вилому в стіні, коли Гегедюш уперше крикнув: «Гей, турки! Хто з вас тямить по-угорськи!»

— Бреше! — захрипів Гегедюш, побілівши увесь як полотно.— Золтаї теж завжди перемовляється з турками.

— Я? — обурився Золтаї.

— Так, ти перемовляєшся. Коли турки йдуть на приступ, ти їм завжди щось викрикуєш.

Збліднувши од люті, Золтаї зірвався на ноги.

— Я вимагаю розпочати проти мене слідство,— сказав він.— Після цього я не маю права сидіти у суддівському кріслі. В час бою я, може, справді кричу і лаюсь. Та це не гріх! Бо ж хіба це розмови з ворогом?

Добо заспокоїв його: