Читати книгу - "Зірки Егера"

Наступного дня, четвертого жовтня, перші промені сонця освітили земляний вал фортечного муру. Вал цей звели за ніч.

Глибокий рів, який оточував кріпость з півночі, в багатьох місцях був засипаний.

Навпроти проломів тепер попідводилися цілі узгірки. Знизу понавалювали хмиз, гілля, позв'язувані оберемки виноградної лози, а зверху — землю. Певно, що турки продовжать роботу і в деяких місцях насиплють такий високий пагорб, що з нього і стріляти можна буде через мур, і залізти до фортеці без драбин.

Добо дивився на їхню роботу. Обличчя його було спокійне. Він повернувся до Гутаї, який прийшов доповісти.

Добо доручив йому допитати Гегедюша і спільників, оскільки сам не мав часу цим займатися.

— Ми закінчили, пане капітан,— доповів Гутаї.— Хлопці зізналися, що хотіли впустити турків. А Гегедюша довелося трохи й поскубти. Але і тоді він кричав: «Зізнаюся, зізнаюся, але самому Добо скажу, що ви тортурами змусили мене зізнатися».

Добо послав по офіцерів. Запросив до рицарської зали чотирьох старших лейтенантів, одного лейтенанта, одного старшого сержанта, одного молодшого сержанта і рядового. Звелів покликати й роздавача хліба — дядька Мігая.

Стіл був накритий зеленим сукном. На столі стояло розп'яття, поряд горіли дві свічки. В кутку зали чекав кат у суконному червоному вбранні. Біля нього на сковороді тліло розпечене вугілля. У руці кат тримав міхи. Поруч зі сковородою лежали шматки свинцю і кліщі.

Добо мав на собі чорний суконний одяг, на голові — шолом з капітанським султаном із орлиних пер. На столі перед ним лежав аркуш чистого паперу.

— Друзі! — похмуро сказав він.— Ми зібралися тут для того, щоб розслідувати справу лейтенанта Гегедюша і його спільників. Вчинки цих людей свідчать про те, що вони зрадники.

Добо подав знак, щоб завели ув'язнених.

Гергей встав.

— Панове,— сказав він,— я не можу бути суддею у цій справі: я недруг підсудного. Прошу зняти з мене обов'язки судді.

За ним піднявся Мекчеї.

— Я можу бути лише свідком,— сказав він.— Ніхто не може бути одночасно і суддею, і свідком.

— Будьте свідком,— сказали йому з-за стола.

Гергей пішов.

Мекчеї вийшов до передпокою.

Стражники ввели Гегедюша, трьох його спільників і турка.

Гегедюш був блідий і не наважувався підвести очей, під якими темніли широкі круги.

Добо залишив у залі тільки його, звелівши решту підсудних вивести.

— Слухаємо вас,— сказав він.— Розкажіть, як ви привели у фортецю турків.

Гегедюш таки знайшов у собі сміливість і почав, хоча й недоладно, виправдуватись:

— Я хотів заманити турків до водосховища. Здавати фортеці я й не думав. Водосховище велике. Ми там у стіні виявили вузенький прохід. Я хотів відзначитись, я сам хотів знищити тисячу турків.

Добо спокійно вислухав його. Офіцери теж не ставили йому ніяких запитань. Коли Гегедюш замовк, Добо наказав відвести його вбік і по черзі став викликати солдатів.

— Ми мусили скоритися наказові пана лейтенанта,— сказав перший солдат, чоловік років сорока, з безбарвним обличчям. Весь його одяг був забруднений.— Ми солдати, а нам наказували!

— Що вам наказували?

— Стояти біля водосховища, поки пан лейтенант не приведе кілька турків.

— А він сказав, навіщо приведе турків?

— Ми мали обговорити з ними питання про здачу фортеці.

Добо глянув на лейтенанта. Гегедюш затряс головою.

— Неправда! Він бреше!

— Я? — ображено вигукнув солдат.— Хіба ви, пане лейтенант, не казали, що турок обіцяє всілякі блага, а від пана Добо нічого хорошого не варто чекати? Казали, що Добо не хоче навіть виплатити додаткових грошей, які належить виплачувати в час облоги.

— Він бреше! — повторив Гегедюш.

Завели другого солдата. Він теж здавався наляканим. Його довге чорне волосся було заліплене багнюкою. Солдат зупинився, розгублено витріщивши очі.

— Що ви робили біля водосховища?

— Чекав турка,— відповів солдат.— Пан лейтенант Гегедюш сказав, що не сьогодні-завтра турки самі візьмуть фортецю, і тоді ми всі загинемо, то краще, коли ми самі її здамо.

Ввели й третього солдата. Зовсім молодий, жовтороте пташеня, у розірваних на колінах, виблідлих червоних штанях.

— Я нічого не знаю,— пробелькотів він.— Мені сказали стати до водосховища, а для чого — я не знаю.