Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Ось хочу взяти кредит під заставу нашого будинку. Знаєш, я ж одружився. Мені треба утримувати дружину.

— О-о, одружився! — вигукнув Хойницький. — Я теж. Але моя дружина в Польщі. Хай береже її Господь, нехай живе там довго і добре ся має. Я вирішив полишити все на волю Божу. Бог заварив-бо усю цю кашу, цю отруйну кашу, а я не хочу нею пектися. — Трохи помовчавши, він грюкнув кулаком по столу і вигукнув:

— Це ви у всьому винні, ви, ви… — він шукав слово, — вся ваша наволоч. — Слово нарешті спало йому в голову. — Це ви своїми безвідповідальними жартиками за кавовим столом зруйнували державу. Мій Ксандль завжди це провіщав. Ви не бажали бачити, що ці альпійські бовдури і судетські чехи, ці дебільні нібелунґи так довго топчуть в порох і безчестять народи нашої країни, поки ті не почали ненавидіти і зраджувати монархію. Це не наші чехи, не наші серби, не наші поляки, не наші русини її зрадили, а тільки наші німці — панівна нація.

— Але моя сім’я словенського походження, — зауважив я.

— Пробач, — тихо сказав він. — Просто біля мене зовсім немає німців. Дайте мені судетського німця! — раптом закричав він знову. — Я його задушу! Підемо відшукаємо його! Ходімо! Йдемо в «Йозефінум».

Там сиділи Дворжак, Сечені, Гайлерсберґ, Ліхтенталь і Штрохофер, більшість ще у військових одностроях. Усі вони належали до колишнього світського товариства. Дворянські титули були заборонені, але що з того?

— Хто не знає мене на ім’я, — сказав Сечені, — той узагалі не здобув пристойного виховання!

Вони невпинно грали в шахи.

— Де судетець?! — вигукнув Хойницький.

— Я тут, — відгукнувся той. Це був уболівальник, дядько Кунц, старий соціал-демократ, редактор партійної газети, ладний будь-якої миті на фактах довести, що австрійці, по суті, німці.

— А ну ж, доведіть! — вигукнув Сечені.

Дядько Кунц замовив подвійну порцію слив’янки і заходився подавати доводи. Ніхто його не слухав.

— Хай Бог покарає судетських німців! — закричав Хойницький, який тільки-но програв партію. Він схопився і, скинувши стиснуті кулаки, кинувся на старого Кунца. Ми відтягли його. На губах у нього виступила піна, очі налилися кров’ю.

— Стукнуті в мозок маркомани[20]! — вигукнув він нарешті. Це був пік його люті. Потім йому відлягло від серця.

Я почувався незле, я знову був удома. Всі ми втратили колишнє становище, ім’я і ранг, будинок, і гроші, і значення, втратили минуле, сьогодення, майбутнє. Щоранку, коли ми прокидалися, щоночі, коли лягали спати, ми проклинали смерть, яка даремно заманила нас на своє грандіозне свято.

І кожен із нас заздрив полеглим. Вони спочивали в землі, і майбутньої весни на їхніх кістках виростуть фіалки. Ми ж повернулися додому безнадійно безплідними, з кволими крижами, покоління приречених на смерть, якими вона знехтувала. Висновок призовної комісії був категоричним. Він свідчив: «До смерті непридатний».

Всі ми звикали до незвичного. Звикали похапцем. Ми квапилися пристосуватися, немов би самі того не усвідомлюючи, ми просто-таки гналися за нововведеннями, які ненавиділи і якими бридилися. Почали навіть любити своє нещастя, як люблять затятих у своїй ворожнечі ворогів. Ми ніби в ньому обшанцювалися. Ми були вдячні йому за те, що воно поглинуло всі наші дрібні, особливі, особисті негаразди, це був їхній старший брат, — нещастя таке велике, що його годі було чимось розвіяти і проти якого нічого не важив будь-який із наших повсякденних клопотів. По-моєму, люди могли б зрозуміти і, звичайно ж, подарувати навіть страхітливу згідливість нинішніх поколінь їхнім ще страшнішим гнобителям, якби взяли до уваги, що людській природі взагалі властиво надавати перевагу величезному, всежерущому лихові перед особистим горем. Жахливе лихо швидко ковтає маленьке нещастя, так би мовити, невдачу. Тим-то в ті роки ми любили жахливе горе. О, не те щоб ми були не здатні відбити у нього ще кілька маленьких утіх, викупити їх у нього, вициганити, витягнути. Ми часто жартували і часто сміялися. Ми витрачали гроші, яких у нас, щоправда, вже майже не було і які, втім, вже сливе знецінилися. Ми позичали їх і жбурляли, брали в дар і дарували самі, загрузали у власних боргах і покривали борги чужі. Десь так люди коли-небудь житимуть напередодні Страшного суду, висмоктуючи мед з отруйних квітів, звеличуючи загасуще як подавця життя, цілуючи щораз сухішу землю як матір родючості.

Наближалася весна, віденська весна, якій жодна зі слізних естрадних пісеньок нічого не могла закинути. Всім нині популярним мелодіям бракувало тієї щирості, якою принаджувала пісня дрозда у Вотівпарку або в Народному саду. Жоден римований пісенний текст не підкорює так, як у квітні чарівливо грубий, хрипкий крик закликайла перед якоюсь із яток на Пратері. Хто годен оспівати непомітний блиск «золотого дощу», який марно намагається сховатися серед свіжої зелені сусідніх кущів? Десь поруч уже відчуваєш чарівний аромат бузини — обіцянка свята. У Віденському лісі синіли фіалки. Люди сходилися парами. Ми сиділи в нашій звичайній кав’ярні, грали в шахи, в трик-трак, у тарок. Ми програвали і вигравали нічого не варті гроші.

Весна важила для моєї матері так багато, що, починаючи з п’ятнадцятого квітня, вона їздила в Пратер цілих два рази на тиждень, а не раз, як узимку. Фіакрів у Відні залишилось обмаль. Коні вмирали від старечого знесилення. Багатьох забивали і з’їдали потім у вигляді ковбаси. У каретних сараях колишньої армії можна було побачити деталі розбитих фіакрів, двоколок на ґумових шинах, в яких колись, напевно, каталися Чіршські, Паллавічіні, Штернберг, Естерхазі, Дітріхштайни, Траутмансдорфи. Моя матуся з властивою їй від природи обережністю — а з роками вона стала ще обережнішою — «здружилася» з одним із небагатьох візників. Він приїздив за нею двічі на місяць рівно о дев’ятій ранку. Іноді я супроводжував матінку, надто в дощові дні. Коли вона була не в гуморі — а дощ був для неї вже достатнім до того приводом, — то не